ЦИТАТНИК

ЗМІСТ:

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

- Чи кидали ви коли-небудь дівчат? Чи були випадки, щоб розлучення для дівчини було смертельним?
К: У мене була купа ситуацій, коли я сам для себе вирішував, що маю розійтися з однією дівчиною заради другої. Зрозуміло, це були дуже неприємні для мене речі, тому що я тяжко це переживав, але класні пісні виходили саме тоді. В моєму випадку нічого аж надто серйозного з дівчиною не ставалося, бо я намагався підвести її до цього поступово, щоб це не було для неї травмою.
Р: Звичайно, були такі ситуації. У принципі, моє життя в цьому плані почалося з першого класу. У мене вже тоді була love – до третього. Кожна людина, якщо це нормальна людина, повинна мати кілька зустрічей, кілька розставань у житті. І, звичайно, в кожної нормальної людини має бути таке ідеальне кохання, про яке можна згадувати навіть тоді, коли воно минуло. А щодо смерті. . . Я не знаю, як для неї, ну, звичайно, вона переживала, але і я дуже переживав. Для мене то було дуже тяжко. Дуже.
- Чому у вас немає жодної пісні про кохання?
К: І не буде. Кохання в моєму розумінні – то така прихована річ, її не треба всім розказувати. І я вважаю, що всі ті, хто пише про кохання, вони просто кривлять душею. Чи були в мене пісні-присвяти коханій? Так, то була пісня "Education" . Але кому – не скажу.
- Чи часто закохуєшся і наскільки то серйозні почуття?
К: Трапляється, але я розумію, що то несерйозно. Те, що часто, не може бути серйозним. То любов, але дуже маленька. Справжня любов буває лише раз у житті, то великий дар Божий. І почуття до інших людей тут не заважають и не залежать від спаду та підйому Кохання з великої букви. Я можу закохатися не лише в жінку, а в будь-яку людину, її талант.
- Шура, який твій ідеал жінки?
Ш: По-перше, вона має бути доброю, по-друге, розуміти мене в усьому, по-третє – красива, щоб вранці вставати і не шугатися від неї.
- Чи існує для тебе ідеал жінки?
К: Не існує. Кожна жінка по-своєму ідеальна, то залежить від того, як вона ставиться до себе і до оточуючих.
- Чи бувало, щоб вас кидали дівчата?
К: Ні, зі мною ніколи такого не було. І Слава Богу! Я б не пережив такого.
- Коли у вас був перший поцілунок і перше кохання?
К: Перший поцілунок – у шостому класі, перше серйозне кохання – в десятому.
- Кузьма, ти довго зустрічався зі своєю дружиною до одруження – поділися рецептом таких сталих стосунків!
К: Я не знаю, по-моєму, треба просто не поспішати одружуватись. Ми зі Свєтою не ставли собі за мету – одружитися. Були нормальні такі стосунки, просто батькі почали замахувати – задокументуйте свої відносини! Тобто абсолютно можна було б обійтися без цих бюрократичних штучок
- Якою, на вашу думку, має бути дівчина, щоби Шура з нею одружився?
Р: Морально добра і завжди різна. Шура дуже любить зміни.
К: Думаю, краще запитати про це в самого Шури. На смак і колір товариша не буває.
- За два роки життя в великому місті чи виробили ви правила виживання для молодої сім'ї?
К: Ці правила я знав ще два роки тому, коли увечері підвозив людей, щоб мати гроші на молоко і перебити бажання їсти.
- Твоє его зірки спокійно ставиться до его чоловіка, якому треба виносити відро зі сміттям?
К (сміється): Моє его отримує тиск з боку его моєї дружини. Хоча я розумію, що якщо я не буду то сміття виносити, то скоро я в ньому спатиму.
- Як ти познайомився зі своєю дружиною?
К: В нашому місті взагалі неможливо когось не знати. Мало того, всі знають всіх в лице і знають все про всіх. А так як ми вчилися в паралельних класах, то мене часом дивує, що, знаючи про мене так багато, Світлана все-таки вирішила бути разом зі мною. Зараз ми маємо в сім'ї ще одну красуню. Я люблю її найбільше за все разом взяте в житті – то моя дочка Бася. Перший тост завжди – щоб нашим дітям було легше, ніж нам.
- Вашим мандрам не заважає почуття прив'язаності до родини?
К: Ми подорожуємо із дружинами. Вони, бідолашні, вже добре переносят спартанські умови. Своїй жінці я зараз зобов'язаний тим, що зараз роблю – вона довго вела з моїми батьками пропаганду на користь естради, адже я за освітою лікар-стоматолог, і батьки не хотіли змиритися з тим, що син кинув медичну кар'єру.
- Чи твоя дружина Світлана не засмучується через твою постійну відсутність (студія, тури)?
К: Тури відбуваються не так часто. Я гадаю, що людина мусить скучати за іншою. І тоді ті стосунки між ними стають ще прекраснішими. Так що то є позитивна річ.
- Який ваш сімейний стан?
К: Шура вільний, а ми з Ростіком одружені. Моя дружина художник, вона тут зі мною, це та людина, якій я завдячую, певне, тим, що я зараз у музиці. Тому що моя мама один час гумовим тапочком заганяла мене в музичну школу – я не хотів, а потім вона так само заганяла мене в інститут, але тоді я вже втікав у музику. Світлана відстояла ту мою позицію, швидше за все вона знала, що гроші заробляти ми з того не будемо, вона пам'ятає мене ще з тих часів, коли я займався музикою, яку й зараз неможливо продати. Ми знаємося ще зі школи – 7 років (1996), вчилися в паралельних класах. Одружені з 1994.
- Розкажи про свою дружину.
Р: Вона з Москви. З 1993 до початку 1997 року я жив у Москві. Група практично розпалася в 1992 році з фінансових причин. Я поїхав у Москву, у мене там є двоюрідний брат-бізнесмен. Я просто жив у нього і працював на його фірмі. Москва – то велике, гарне, цивілізоване місто. Часом у нас з дружиною виникають суперечки – московський шовінізм невиліковний, але взаєморозуміння все ж знаходимо. Спілкуємося в сім'ї наразі російською, але, чесно кажучи, мені важко переключатися. Коли в поїзді з «нациками» зустрічаємося, намагаюся не казати, що в мене дружина москвичка. . . Одружені ми два роки (1997). У Києві наймаємо квартиру, до речі, всі троє майже в одному районі.
- Розкажи про свій сімейний стан.
К: Я одружений два з половиною роки (1997). Маю доньку Марію-Барбару, народилася 14 вересня. Вона народилася на день Марії, а в житті буде Барбара. Я дуже люблю це ім'я, і вже давно. То ні з чим не пов'язано, можна не шукати – тут мало чого знайдеш доброго, пов'язаного з іменем Барбара. У Польщі хіба можна знайти. Знаєш, більшістю речей, яких я досяг у житті, я завдячую своїй жінці. Я займаюся тим, чим хочу. Якби я піддався тиску батьків (то зараз вони змінили своє ставлення), нічого б не було. А жінка – відстояла. Та історія триває вже дуже здавна, з 1985 року, коли ми ще в школі грали панк-рок в групі «Ланцюгова реакція.
- Чи не шкодить твоєму власному життю постійний ритм гастролей (поч. 1998)?
К: Навпаки, я постійно чогось набуваю і отримую від гастролей велику кількість енергії. Це як аккумулятор, треба тільки правильно все спланувати. Ти бачиш величезну кількість людей, які бажають бачити тебе, і це дуже класно.
- На якому місці для тебе любов?
К: Вона стовідстково не конкурує взагалі ні з чим іншим. І її ні з чим не можна зв'язувати. Є речі, без яких любов неможлива, але вона сама поза всякою конукуренцією. Напевно, це фантастика.
- Ти завжди приховуєш свою любов?
К: Так, вона має бути схована. Якщо ти шось показуєш, то воно вже не твоє, про нього чули, бачили. Люблю мати багато своїх речей і я в комфорті від того, що хтось з людей не знає, про шо я думаю, що маю в голові. Колись я занадто відкрився і відчув страшний дискомфорт. І страшний дискомфорт відчуваю зараз від того, що кажу правду, бо ціле життя я брехав. Навіть не знаю, чому перестав брехати зараз. Напевно, повинен був вазон на голову впасти, чи шось інше статися. А взагалі, в мене за спиною стоять чорт і янгол-хранитель, і напевно, хтось переборов. Без моєї допомоги – я ніколи нікому з них не допомагаю. Мені це нецікаво. Бо дуже класно, коли ти шось робиш і не знаєш, як воно може закінчитися, хтосб комусь за моєю спиною вріже і я буду слухатися переможця. Чорт в мені перемагає десь на 40%, і це мені навіть приємно, я з ним ніколи не змагаюся.
- Тепер пішла мода афішувати своє особисте життя, чому ви того не робите?
К: Воно потрібне нам.
Р: Коли питають – ми відповідаємо.
К: То зла мода. Те, що людина має вдома, вдома і повинна мати. І тоді це щастя набагато тепліше, ніж коли вона про нього всім триндить.
- Як ви вважаєте, сім'я може бути захистом від прикрого світу? У вашій сім'ї є шось особливе?
К: Звичайно, може, якщо вона нормальна. Я знаю багато сімей, які хворі морально. У мене сім'я дуже авангардна, мушу сказати, стосунки просто фантастичні, я мріяв би мати таку сім'ю, яку маю. Але не буду розшифровувати, нехай це залишиться таємницею. Свобода нереальна, просто. Я шкодую, що в нашій країні немодні такі сім'ї, як моя.
Р: Тут нема нічого дивного. Якщо люди розуміють, чого вони хочуть від життя, чого вони хочуть одне від одного і чого вони взагалі хочуть, тоді люди дуже просто живуть. Велика проблема людей нашої країни в тому, що вонине можуть реалізуватися. А звідси виходить ціла купа комплексів. Люди робляться закритими, дурними, кидаються зі сторони в сторону. Якщо бути здоровою нормальною людиною, буде здорова нормальна сім'я, а якщо буде нормальна сім'я, вона виховає здорову нормальну людину.
- Чого вам бракує у житті? Чи може людина бути щасливою увесь час?
К: Я людина щаслива, мені всього вистачає. Головне в житті – здоров'я, сім'я і той маленький світ, який ти сам собі створив. Слава Богу, мені вдалося його створити. Я щасливий, і мені нічого більше не треба. Так, до щастя треба прийти. Я не був щасливий завжди. Коли я був молодший, мені здавалося, що всі мені вороги, а мама з татом – найбільші. Щастя приходить навіть не з віком, а з речами, які ти пережив. Ти проходиш різні життєві катаклізми і розумієш, що матеріальні проблеми – малі і примітивні.
- Як ти ставишся до вільного кохання?
К: Вважаю, що це нормально, тому що секс – рушійна сила природи. Все добре і зле на землі спричиняє секс. Навіть той дурний Гітлер лише й хотів, щоби виглядати суперменом в очах Єви. Секс перемагає усі почуття, навіть кохання. І мене часто перемагав. . . То є природа, я не міг нічого з собою зробити.
- Чи звертаєш увагу під час концерту на присутніх у залі дівчат?
К: Ясно! Як і на хлопців. Я практично всіх роздивляюся, є дуже цікаві люди, і через них навіть інколи тексти пісень забуваю.
- Секс – це не. . .
К: . . . робота – більше фантазії і віддачі, пориньте у ту справу з головою
Р: . . . бокс – не закривайтесь від нього руками
Ш: . . . крос (на бігу незручно)
- Кузьма, чи згоден ти з постулатом Ніцше про те, що влада є головним двигуном у роботі, і з твердженням Фройда про те, що секс – основне джерело творчості?
К: Ніцше багато не доганяв. . . Я згоден із Фройдом.
- Секс для вас – то физіологічна потреба, чи як за Фройдом?
К: Я, чесно кажучи, над тим так глобально не задумувався. Мені вистачило якось тиждень побути самому, щоб зрозуміти, що всіми війнами і прогресом рухає секс. Я згодний майже з усім, що казав той чувак Зігмунд.

ПРО ЖИТТЯ. . .

- Що може викликати у вас відразу?
К: Абсолютно все, якщо воно є відразливим. Є такі фундаментальні речі, якась нечесніть у глобальному масштабі, якийсь політичний підступ, а може, навіть порнофільм.
- В якій ролі б ти хотів знятися? Якось ти казав, що хотів би зняти фільм про себе. . .
К: У ролі індіанця. Якщо казав, то мене, мабуть, манька вдарила. Манька величі. Іноді справді хочеться себе малого побачити. Моє життя цікаве для мене. Вийшла б така собі мелодрама, і дивилося б її чоловік п'ять.
- Як ти ставишся до наркотиків, психоделічної культури? Знайомий з ними?
К: До наркотиків – негативно страшно. То найдурніша річ, яку люди видумали для самознищення. От недавно подивися фільм «На голці» за книгою Ірвіна Уелша про англійських наркоманів. Не буду переказувати сюжет, але то дуже сильний фільм, рекомендую всім подивитися. . . У Берліні раз я понюхав – якась іспанка курила поряд якусь гидоту. Мені того вистачило. Я забув, як мене звати, втратив над собою контроль. . . Ні, мені не сподобався той стан. А от психоделік люблю. Ше в Новояворівську я записав соло-альбом психоделічної музики, але потім відійшов від того.
Чи позичаєш ти комусь гроші?
К: Тільки двом своїм близьким друзям – Шурі і Ростіку. Світ жорстокий. Я гроші можу дати, але не позичити – то негідна справа. Здебільшого даю гроші бабусям, що просять, ветеранам афганської війни, навіть босоногим циганчатам. Раз людина просить – значить, то не просто так. Не думаю, що таким чином люди збирають гроші на кондиціонер або пральну машину «Bosch». Мені дуже шкода старих, я не можу спокійно на них дивитися.
- Які твої найяскравіші спогади з дитинства?
К: Ті часи, коли я був у 8-9 класі, згадую, як кольоровий сон, як кольоровий фільм, який людина побачила вперше і вражена його яскравими фарбами після чорно-білого кіна. А жоден інший час не хотів би повернутися, а лише туди. Настільки всі почуття, світосприйняття були яскраві і чисті, що дивуєшся: людині відпущений такий короткий термін для випробування та прояву істинних і кристально чистих почуттів. Потім вони уже з чимось змішуються, хочеш ти того чи ні, і як себе не переконуй, у них нема вже тої захоплюючої правдивості.
- Яка ваша улюблена книга?
К: Для читання у нас майже не лишається часу. Але інколи мені все-таки вдається віднайти годинку-другу, щоб перечитати пам'ятні з раннього дитинства «Пригоди Тома Сойєра».
Ш: «Синій оксамит» Д. Лінча дуже вразив.
Р: Більш за все на дозвіллі люблю погортати «Trainspotting».
- Яка ваша улюблена телепередача?
Р: «Muppet Show» – шкода, що його вже не показують. Щоправда, тепер у нас є в якомусь роді аналог тої передачі – ток-шоу Миколи Вересня «Табу». Мені завжди смішно дивитися його програму. Складається враження ірреального світу: він ніби сам живе в інших площинах і передає такі враження іншим.
- Ростіку, ти працював у Москві. Як тобі те життя, чи надихнула тебе на щось Росія?
Р: Там важче, бо там інший народ, інша духовність. Москва – то інакше місто, велике. То столиця величезної держави. Там я багато навчився, як жити. А надихати мене вже пізно. В мене таК: є якась одна лінія, до якої з часом мого дорослішання прилипають якісь різні штучки. Але та лінія незмінна – ще з 1988 року, коли ми почали тим займатися.
- Ти згоден, шо нам нав'язують відсутність культури?
Р: Молодь насправді вибере! Тобто, молодь в Україні не є настільки тупа і проста. Є дуже велика кількість людей, яким потрібна проста музика. Її будуть слухати. Вона є в кожній країні. Вле насправді ту хвилю, яку підняли «Скрябін», «Табула Раса», «Грін Грей», «ВВ», Іра Білик, вже ніколи не зупиниш. Хвиля пішла. Вона показала якість, інтелект. Головніше, що воно вже існує. Є люди, які рухають то всьо вперед.
- Як ви ставитеся до модної тепер групи «Мумій Троль»?
Р: Особисто мені дуже подобається «Мумій Троль». А в Кузьми викликає блювотний рефлекс. Якби він зустрів Іллю Лагутенка, розкатав би його катком.
- Що більш притаманне вам: а)100 років на самоті; б)не май 100 рублів; в)важко перші 100 років?
К: Важко перші 100 років (бо другі 100 точно вже буде легше)
Р: 100 років на самоті – хочу жити на нікому невідомому острові, але щоб в результаті не сталося як у Г. Г. Маркеса в романі
Ш: Не май 100 рублів – а май 100 друзів
- Що за вашим бажанням могло б носити ваше ім*я після смерті?
К: Окуляри «Diablo» та трохи добрих справ, аби їх згадали
Р: Маріанська западина
Ш:Туалетне мило і одеколон
- Що ви вмієте окрім своєї основної роботи.
К: Тут місця не вистачить, аби всьо написати
Р: Майже всьо – не вмію лапати рибу
Ш: Напишу ліпше, чого не вмію – ліпити пельмені і їздити на одноколесному ровері
- Після їжі я. . .
К: Кажу собі «Ну і нашо так наїдатися?» – і не їм два дні
Р: Мию тарілки і зуби
Ш: Лягаю у ліжко і тащуся
- Даю 100% гарантію, що я не. . .
К: пєдік і не негр
Р: боксер
Ш: Дейвід Гехен і не Жан-Клод Ван Дам
- За все добре в мені я вдячний:
К: Просто вдячний
Р: Богу і батькам
Ш: Рідним і близьким, і всім, хто не ставив палки в колеса.
- «Візьміть з собою музику в дорогу» – яку?
К: «Ultra» DM, soundtrack до «Trainspotting», LADY PANK (перший та другий LP)
Р: ERASURE, MIDNIGHT OIL, DEPECHE MODE, СКРЯБІН
Ш: Любий DEPECHE, «The Fat Of The Land» PRODIGY, NINE INCH NAILS
- Про що вам не потрібно про себе розповідати?
К:Про що не потрібно – про то і не розповідаю
Р: Не скажу – можуть скористатись
Ш: Я навіть не розповідаю про те, шо потрібно розповісти
- Прослуховування якої композиції спричинить вам найбільше страждань?
К:Таких багато. Але №1 – Lambada в любому варіанті.
Р: Негритянська танцювальна музика.
Ш: «А-Я-Я Коко Джамбо» (MR. PRESIDENT вроді )
- Що б ви зробили, якби дізналися, що цей день – останній у вашому житті?
К: Пограбував би банк – і не сидів би
Р: Сів би на корабель і поплив би по морі: може, ще встиг би шось побачити.
Ш: Посадив би дерево, скокнув з парашутом, проїхався 200 км/год і під кінець врізався в стовп або в дерево.
- У чому щастя?
К: У всьому – треба вміти шукати
Р Мати таку країну, у якій тобі добре жити
Ш: Шоби дома було всьо супер. Щастя в добрі і любові
- Чому ви навчилися востаннє?
К: Стоматології
Р: Дивитись українське телебачення – то треба вміти
Ш: Розрізняти рагулів і нормальних людей
- «Зірка з зіркою говорить». З ким частіше?
К: 1. Бебешко; 2. Білик; 3. Пономарьов
Р: 1. «Табула Раса»; 2. Ель Кравчук; 3. Влад Ряшин; 4. О. Богуцький
Ш: Кузьма, Рой, Муха, «Табула», Підлуж.
- Ваш улюблений вислів?
К: «Я дурію» – вигук, що означає «Нічого собі»
Р: «П*яте-десяте» – замінює довгі пояснення
Ш: «Йо-майо», схоже на «йоли пали».
- Ти хотів би ввійти в історію в джинсах чи у фраці?
К: Воно мені нерідне – той фрак, я знаю, що ніколи не буду ходити в ньому. Навіть якщо одягну той фрак, то буду почуватися голим, то не моє. Мені мама подарувала класний костюм, але він, напевно, так і згниє вдома ц шафі.
- Розкажи про свою освіту.
К: Я вчився рік у медінституті в Петрозаводську, в Карелії (Росія). У Львові мене завалили на творі. Отже, перший курс я вчився у Петрозаводську, і звідти мене взяли в армію. Служив у Калініні, під Москвою. Я був великою людиною – заступником начальника неврологічного відділу військового госпіталя. Потім закінчив медінститут як стоматолог. Ну, Львів – то місто курйозів – мене переводили з Петрозаводська до Львова за умови, що я не буду переводитися на лікувальний факультет, а на стоматологічний. За лікувальний треба було платити. І на тому моя любов до медицини обірвалася. Я дуже любив неврологію, марив нею, був би нормальний спеціаліст, але зробивши той трюк, вони відбили мені всю охоту далі тим займатися. Неврологія і стоматологія, ясно, то дві дуже подібні речі. . .
- Якою мовою ви говорите у побуті – українською чи російською?
Р: Я навіть у туалеті говорю українською. . . З ким? А так, буває. . .
Ш: Ми дійсно спілкуємося тільки українською мовою.
- Мрія, яку ви хотіли б купити за гроші. . .
Р: Острів в океані, щоб там було багато «хавки» і не було людей... Чого так багато про їжу? Та нє, просто жити хотілося б нормально. Насправді нам дуже добре втрьох. Про то свідчать роки співпраці.
- Ваше ставлення до зеленого кольору ясне, а як ви ставитеся до червоного, коричневого, блакитного та рожевого?
Р: Червоний для мене вмер у 1978 році, коли я розкусив ту систему, зрозумів, що вона приречена, і вона стала нецікава. Коричневий – то просто страшний маразм, фашистів я ненавиджу. Блакитний і рожевий? Моя улюблена тема – педіки та лесбіянки. Я дуже добре до того ставлюся, можу години три про то трепатися. Педіки в Москві збирають такі концерти і там таке виробляють! Так іржуть, такий гумор класний! Ми ж із цього робимо комплекс. Є багато добрих людей інших орієнтації, і то класно.
- Що ти хотів би насамперед сказати про Шуру і Ростіка?
К: Перш за все, я хотів би їм подякувати за те, що вони мене терплять. Ще я хотів би подякувати Ростіку за те, що він знайшов у собі сили повернутися. Я думаю, що в Москві йому було б просто легше. У нас був важкий час, коли він повернувся. Зараз наші справи налагодилися десь на 60% (квітень 1997). Так що зараз йому можна не дуже сумувати за Москвою. Я би ще хотів сказати про Шуру, бо він ніколи сам про себе не говорить. Це було би дуже банально, якби я казав, що це дуже талановиті люди. Вони є дуже класні і я їм дуже дякую, що вони є коло мене весь час. Без них мені було би страшно.
- Які твої улюблені тварини?
К: Хробаки. Чому? Вони спокійні. Своє робить, нікому не заважає, лазить собі. . .
- Кого ти взяв би з собою на безлюдний острів покричати про допомогу?
К: Дейвіда Гехена, вокаліста "Depeche Mode". Я почав слухати "Depeche Mode" раніше за Шуру, бо старший за нього на 6 років. Напевно, то я його на «Депешів» присадив.
- Святкуєш свій день народження? І які взагалі улюблені свята?
К: Ні, свій день народження я не святкую. Я не люблю. Перестав його любити в 20 років, коли життя пішло в тамтой бік. Неохота відмічати його привселюдно, ту «галочку ставити. І улюблених свят немає. У нас все зводиться до того, що усі мають впитися і обригатися, а так ліпше робити собі з кожного дня свято.
- Що ви не можете собі дозволити?
К: Я вільний птах, і роблю взагалі навіть не то, що хочу, а то, що собі навіть не уявляю.
- Чи побували ви вже в «тому дивному світі»? Що він собою являє?
К: Звісно. Тому ми про то і співаємо. Це сон. На жаль, то тільки сон.
- Чого ви хотіли б понад усе в житті?
К: Як усяка нормальна людина, я б найбільше хотів не стати придурком.
- Кажуть, ви хотіли стати журналістом?
К: Не вийшло. Я дуже задоволений, що вчасно зміг зупинитися і подивитися на себе збоку. Хоча і зараз я працюю в деяких журналах, щоправда, під псевдонімом.
- Чому ти назвав свою доньку таким незвичним для України іменем – Марія-Барбара?
К: Мені ще з часів юності подобається ім'я Барбара, і ми з Світланою давно уже вирішили дочку назвати саме так. Почувається вона добре, любить слухати музику – заспокоюється, коли включаємо шось добре. Найкраще заспокійливе – хороші жіночі голоси.
- Ти будеш виховувати свою дочку так, щоб вона займалася музикою?
К: Я виховуватиму її так, щоби Буська була доброю людиною. А чим займатися, вона вибере собі сама. Якщо в Буськи будуть хороші дані і їй буде що сказати людям саме в такий спосіб, я не буду проти.
- Як ти обираєш магазини?
К: Я любитель шукати свої «точки». Вони не мусять бути найдешевші, але – свої. Тут є польська кондитерська зі справжніми домашніми тортами. Раз на тиждень я туди обов'язково заїжджаю. Ну і, звичайно, ходжу туди, де є одяг «Esly».
- Чого ти так схуд?! У тебе вже чітко видно вилиці! Маєш якусь власну дієту?
К: Більше нічого не буде видно! (сміється) Просто я став слідкувати за собою. Перестав жерти без необхідності. Їм тільки тоді, коли вже дуже хочу. Змушую себе харчуватися так, щоб зупинятися, коли відчуваю, що міг би ще так само з'їсти. Я не їм цукру, свинини, не їм того, що приготоване на свинячих жирах, а солодке вживаю лише раз на тиждень. . . Мені вже двадцять дев'ять (1997), а то не той період, коли природа дбає за тебе. Треба самому дбати.
- Твоя медична освіта не забулася?
К: І досі, коли бачу когось нового, сам собі оцінюю його зуби, рахую кількість пломб і коронок. . . А так – хіба щось раджу про зуби колєґам. І останнім часом почав пхатися в гінеколоію і акушерство.
- Чи пробував ти малювати?
К: Тільки одного разу. Це була корова, що мала вим'я з вісьмома дійками, і, здається, була з п'ятьма ногами. Моя Свєта її зберігає. Не те, щоб я корови не бачив, просто у мене так вийшло, а та корова мені дійсно подобається.
- Чому ти вирішив займатися саме музикою?
К: Я ніколи особливо не намагався простежити свій музичний шлях від самого початку. Все сталося доволі прозаїчно. Скоріш за все, найсерйозніший поштовх був десь в дев'ятому класі, за старим стилем, коли ми з однокласниками почали грати на дискотеках в школі. За нами наглядала міліція, адже добру половину часу, що відводився на шкільні дискотеки, ми записували панкові альбоми, причому щоразу нові.
- Чому після школи ти не пішов вчитися до мистецького вузу?
К: Ну, то більше забаганка моїх батьків. Коли в сім'ї одна дитина,то вся увага концентрується саме на ній. Хоча зараз я розумію, що, коли людина закінчила інститут, то всі дев'яносто екзаменів, складені за п'ять років, ніколи зайві не бувають – все-таки якась вага інтелекту. А вступив я на медичний факультет карельського університету, що в Петрозаводську.
- Ти – найвищий співак в Україні. Чи не заважає твій рекордний зріст рухатися по сцені?
К: Анітрохи. Навпаки, допомагає бачити навіть задні ряди аудиторії, всіх людей, що танцюють. Не знаю, як там Філіп Кіркоров, а я своїм зростом задоволений. Знайомі дівчата кажуть, що я надто худий, але то мене влаштовує. Були б кістки, а м'ясо до старості наросте. В молодості ліпше бути худим, рухомим.
- Що було раніше?
К: Було навчання в школі, потім у вузах. Але увесь час ми грали і співали, слухали музику. Ніколи не любили слухати радянської естради. Нашими кумирами були західноєвропейські неоромантики. Ми й досі практично нічого не слухаємо з сучасних українських груп. Нам це все лише заважає творити своє. І на наше переконання, людина, завчена по музиці, вже не спроможна творити щось оригінальне.
- Які казки перед сном розповідаєш своїй доньці?
К: Я розповідатиму їй фільми жахів Б. Клеменса. Вони набагато цінніші за казки. Хоча ні, я жартую. Напевно, це буде «Попелюшка».
- Шо потрібно групі «Скрябін» для повного щастя?
К: Ми щасливі люди, і, напевно, для повного щастя нам нічого не потрібно.
Р: Як на мене, це дуже складне питання. Сумніваюся, що хтось може чітко на нього відповісти. Хоча переконаний: найважливіше – жити, тішитися з того життя і бути здоровим, звичайно.
- Назвіть дати народження учасників групи!
С: Кузьма – 17 серпня 1968 року, Шура – 8 січня 1974 і Ростік – 30 січня 1971.
- Ви б хотіли злітати кудись у невідоме і потім розповісти про те в піснях?
К: Ми все життя мріємо, щоб нас вкрали інопланетяни. Але ми і звідти співали б.
- Якби ви мали можливість жити там, де захочете, то де б то було?
Р: Я б хотів жити там і тоді, де є можливість. Як на мене, треба вміти бути задоволеним звичайним життям.
К: Я не хотів би жити у часи лицарів. Щось мені не в кайф на мечах «валитися». Не маю здоров'я до того. Хотів би жити у майбутньому, як у фантастичний фільмах показують.
Ш: Та і мені з вами класно живеться.
- Яка частина України найближча «Скрябінам» за духом?
С: Галичина – це однозначно.
- Кузьмо, який найромантичніший та найбожевільніший вчинок у вашому житті?
К: Найромантичніший – народження дочки і все, що йому передувало. А найбожевільніший – чотири поїздки на машині «Побєда» 1953 року випуску в Берлін. Я б тепер і за мільйон доларів не поїхав.
- Чи ви любите ходити під парасольками?
К: Ні, я не люблю ходити під парасолею.
Р: А я люблю, і ходжу.
Ш: Я вже років п'ять ніяк не зберуся її купити. Тому і не ходжу з парасолею.
- Кузьма вчився на стоматолога. Кажуть, що ними стають або дуже добрі люди, або садисти. . .
К: У моєму випадку – друге. Чесно кажучи, я збирався бути невропатологом. Я вчився у Карелії, на медичному факультеті Петрозаводського університету. А коли після армії захотів переїхати до Львова, то була можливість перевестися тільки на стоматологію.
- Андрію, чи не хочете зробити пластичну операцію на носі – ви ж так схожі на єврея. . .
К: І не гадаю робити таку операцію. Це був мій маленький секрет. Думав, ніхто не помічає. А ти мене викрила.
- Андрію, як ти ставишся до своєї творчості і яка твоя улюблена власна пісня (1998)?
К: Ставлюся претензійно. Більше кайфую, коли знаходжу помилки, аніж коли чую похвали. Улюблена пісня – напевно, остання річ, яку ми записали – «Небо каже: йди сюда».
- Що останнє з кіно вас вразило?
Р: «Trainspotting», «Мертва людина» Джармуша. Я б із задоволенням зняв такий фільм, як «Trainspotting», про Україну.
К: А я навіть знаю людей, які збираються зняти такий фільм.
- Як ви ставитеся до наркотиків?
К: То є дуже легкий шлях зробити себе вищим від інших в своєму розумінні. Хай би люди доводили самим собі свою зверхність якимись походами через гори.
Р: Все одно ніхто не зрозуміє. Людина повинна якось просвітитися, подумати, свої власні мізки здобути, тобто ті, хто не здобув свої мізки, власне, в ті наркотики і вдариться.
К: Я люблю слухати музику, яка була написана під впливом наркотиків, але маю переконання, що ліпше піти, скочити з моста Патона і переплисти Дніпро два рази на день, тоді будеш мати інакший потяг до життя. Наркотики – то біда, яку люди придумали для свого винищення.
- Один японський письменник, після того, як звернувся до солдатів і вони відновилися його слухати, зробив собі харакірі. То послідовність художника і людини, яка каже: світ злий, я не хочу в ньому жити і не буду. Як ви до того ставитеся?
К: Ти маєш класний дар вести співрозмовника за собою. Не завертай нас туди, де ми не свої. У японців права півкуля більша за ліву. Я не розумію харакірі і багато того, що вони роблять. Не розумію навіть, як телевізор «Соні» може показувати ліпше, ніж «Електрон». Так що ці речі незрозумілі мені з біологічної точки зору. Я не намагаюся лізти в ці речі. В нас, звичайно, є подібний процес. Особисто я не знаю, як вони двоє, але я не намагаюся вилазити на дах, щоб подивитися, що там зі мною буде завтра і що там видно з того даху. Я намагаюся якось спланувати своє життя на мінімально близьке майбутнє, бо розумію, що все настільки хитке, що планувати далі було б мінімум несерйозно.
Р: Ти маєш на увазі, що є якась суперечність між тим, що ми кажемо, і тим, що ми ще живі?
- Коротко схарактеризуйте одне одного.
К: Шура – сама добра людина в світі. Можна наробити йому купу зла, а він того зла не буде відчувати. Він – сама віддана людина. Певно, найвідданіша людина з усіх моїх колєґ яких я тільки мав. Ростік – інакший. В нього тяжке життя, і він має дуже складний характер, який ускладнюється з плином часу. Тобто він така людина, до якої треба постійно пристосовуватися. Дуже тяжко сприймає критику, я – теж тяжко. Але так тяжко, як він. . . Я – тиран, а Ростік – просто дуже вразливий чоловік.
Р: Кузьма – перший. Він – фронтмен, тому завжди у центрі уваги. Але то людина, яка дуже багато працює. Це він навчив мене розуміти та створювати музику. Шура – нескінченно добрий. У нього вдома завжди якісь люди, він одночасно всім потрібен. Якщо треба віддати останню сорочку – він це зробить. Як тепер без сорочки бути – то його не цікавить.
Ш: Кузьма, як на мене – то просто Бог у музиці. В житті він трошечки тяжчий. . . Щодо Ростіка - то він просто Водолій і дуже тяжкий у спілкуванні. А так. . . Ми вже 10 років – то я думаю, ще й 20 років будемо разом. Ми просто друзі, які виросли в одному місті, і живемо зараз практично одним життям.
- Що тебе більше за все приколює в Україні?
К: Те, що 50 000 000 людей ходять на роботу, не отримуючи за неї грошей. Цікаво, чи вони колись зрозуміють, що гроші за них все-таки хтось дістає?
- Бліц-опитування:
1)Прізвище, ім'я та по-батькові – КУЗЬМА. 2)Дата і місце народження – м. Ліверпуль (Львівської області), 17. 08. 1968. 3)Улюблений вид спорту – секс. 4)Хоббі – секс. 5)Посада, звання, нагороди – сексопатолог. 6)Склад сім'ї – три персони. 7)Освіта – медична. 8)Першу роль у сім'ї грає. . . найменша скрипка – дочка. 9)Наявність засобів пересування – кросівки, велік, машина, надувний матрас, ліжко. 10)Що подарував дружині на День Народження? – Спокій. 11)Найулюбленіша річ у гардеробі – пістолет. 12)В дитинстві мріяв бути – шофером мусорної машини. 13)Найулюбленіша страва – я на дієті постійно. 14)Кредо – я за мир. 15) Найулюбленіший герой мультфільму – Вінні-Пух. 16)Від чого можеш почервоніти? – Кожного разу, коли сиджу в ОО, я можу навіть позеленіти. 17)Чого найбільше боїшся – німців і дурнів. 18)Яку книжку прочитав останню – «Роль карієсу в формуванні прикусу». 19)Чи віриш у прикмети – ТАК. 20) Що хотів би собі побажати на День Народження – 1 000 000$. 21)Найзаповітніша мрія – полетіти в космос.
- Ти мінлива людина? Тобі легко змінити імідж, стиль життя?
К: Ти знаєш, на рахунок іміджу то одне, а на рахунок життя – то зовсім інше. У мене настрій може мінятися сто разів на день, а на рахунок іміджу, то я, певно, консерватор. Мені дуже подобається, що ми такі, як ми є, і я не хочу бути інакшим. Особливо мені імпонує, що ми вперті, як барани, і не піддаємося впливу інших.
Ростік, розкажи про історію з шампіньйонами!
Р: Вони фігово росли. Шампіньйони – то дуже тонка штука. Їм потрібен якийсь відповідний режим, відповідна вологість, щоб вони росли. А якщо туда проберуться якісь мікроби, то гриби виростуть такими страшними уродами і їх неможливо продавати, хоча хавати можна. . . От ми і хавали. . . шампіньйони ці. Чи заглох той завод? Тим займався мій родич, брат. У нього, як і в кожного бізнесмена, почалися якісь проблеми, і з тим заводом треба було розпрощатися, але я поїхав не через те, а через те, що зрозумів, що не туда поїхав.

ЗЕЛЕНІ

- Чим пояснюється ваша співпраця з зеленими у 1998 році?
К: Ідеї «зелених» не є чимось несподіваним в нашому випадку. І взагалі, кожна молода прогресивна людина є в якійсь мірі «зелена» за переконаннями. І ми не відкриваємо нічого нового. Просто хочемо, щоб стало менше бруду довкола. Щоб було гарно і свіжо. То тільки початок, взагалі ми хочемо провести окремі акції на захист природи.
Р: Мене страшно нервує, коли люди залишають бруд на природі або навіть просто на вулиці. Ніхто ж не насипає сміття просто посеред своєї квартири. А в лісі чи на річці всі поводяться, ніби на смітнику. Ми справді давно хотіли оголосити зелені гасла. Але хочемо робити то не як інші – кричати «грінпіс», «зелені»! – а насправді нічого не робити. А кричать всі, кому не ліньки – ясно, зеленим бути модно, бо зелені майже всі найвідоміші музиканти тощо.
Ш: Я повністю підтримую пацанів. Не можна жити просто сьогодншнім днем. Ми готові бути в нашій країні першими з музикантів, хто почне серйозно шось робити для збереження природи.
- Яких конкретних заходів ви вживатимете для захисту природи?
К: З початку року ми оголосимо про зелену ініціативу – щоб кожен, хто купив ялинку, не забув посадити навесні хоча б два дурева. Щоб не було так, що наші діти вже ялинок не побачать. Але це має бути не просто поїздка зі «Скрябіном» садити дерева – то має статися по всій Україні. Ми маємо багато сірих міст – то давайте замалюємо їх зеленим кольором дерев, щастям квітів. . . Треба робити все для того, щоб довкола було гарно.
Р: Я точно знаю, що нас підтримають вдома. Адже Новояворівськ дуже добре знає, що таке цивілізація і величезне викопування землі. З кар'єрів вийняли гори сірки, десь вивезли і продали. Тепер в околицях комбінату провалюються будинки. Всі живуть у страсі, що то дійде до міста. Люди без роботи. Сотні гектарів перетворилися на місячну пустелю. Таке видовище кого завгодно зробить «зеленим». А зараз головне – почати робити конкретні справи. Хоча б посадити нові дерева. Або нові ялинки на місці тих, які вирубали на свята. Я розумію, що в кожній нормальній країні тим повинні займатися спеціальні служби. Але поки ми на це будемо чекати – ризикуємо в один прекрасний день прокинутися на голому Марсі.
- Чи впливають ваші зелені погляди на музику «Скрябіна»?
К: Ще не знаємо до кінця, що з того вийде. На музику не вплине точно, а тексти у нас завжди були не безпроблемними. Альбом реміксів вийде під зеленими гаслами. Той альбом викличе багато розмов як серед фанів, так і серед тих, хто просто любить про все поговорити з розумним виглядом. Але сподобається він усім, хто знав «Скрябін».
Р: Альбом реміксів буде першим альбомом, записаним від початку до кінця у власній студії, яку нам допомогли створити «Таврійські Ігри». Це альбом, який знаходиться далі по дорозі, вказаній в «Мові риб», «Птахах» та «Казках». Це буде нібито «візитка» студії «Спати». Надалі в «Студії патологічної тиші» писатимуться молоді групи, що не мають на запис грошей, але чия музика нам подобається.
- Що підштовхнуло вас до зміни іміджу під час зеленого туру?
Р: То є перестановка меблів у хаті, щоб щось свіже відчути. А з іншого боку, я не вважаю, що ми дуже змінилися. Нас раніше не знали добре, щоб зауважувати якісь зміни.
- Різка зміна іміджу під час зеленого туру від похмурості до веселості – потяг до природньості чи комерційний хід?
Р:Ну, розумієш. . . А який у нас був імідж? Похмурий?Песимістичний?Насправді ми, як люди, в житті не є такими похмурими. Те, як ми зараз виглядаємо. . . Я подивився «»Trainspotting», «Dead Man» Джармуша – фільми, які мене вставили. Прочитав кілька нових книжок. Ми записали альбом реміксів на наші найкращі пісні. І власне з того виріс такий психологічний стан, що змусив нас виглядати саме так. Я хочу посміхатися, танцювати, корчити з себе великого артиста. Насправді музиканти на сцені – в першу чергу артисти, що створюють образ. Ми зараз створилитакий образ. Він не дуже відрізняється від того «Скрябіна», який був. Справжні фани «Скрябіна» зауважать, що лишилося то саме. Може, то був «Скрябін» вночі, а тепер «Скрябін» вдень. Зміна. . . То є наш внутрішній стан. . . Ми дуже хтіли то зробити. . . Людина, для того, щоб нормально жити, мусить час відчасу міняти меблі в квартирі. Я помалював голову собі. Я мусив це зробити, бо я хочу мати нові ідеї. Ми збираємося писати новий альбом. . . Він буде по-справжньому новий.
- Чи відобразився імідж зеленого туру на музиці?
Р: Обов'язково. Альбом танцювальних реміксів змушує нас виглядати саме так. Ці ремікси на наші відомі пісні зроблені у сучасному аранжуванні. Але то є ті самі пісні, там є трагедія нашого життя. Я взагалі вважаю, шо ми живемо в дебільній країні. І буду завжди боротися, щоби того не було. Кожна прогресивна людина повинна це робити. . . В Англії є люди, які вважають Англію самою дебільною країною, і вони з цим борються. . . То і є, власне, та прогресивна молодь, до якої ми себе відносимо.
К (до Ростіка): Прогресивність заключається в тому, щоб вважати свою країну дебільною?
Р: Прогресивність – то боротьба з тим дебільним, що є в країні!
К: Ти маєш рацію.
- Чому у розкладі зеленого туру не було Новояворівська?
Р: Не знаю. . . Маємо трохи якийсь. . . Знаєш, нездоровий відштовх від свого міста. . . До речі, роз'їхалися всі ті люди, з якими ми жили там. . . І місто зараз виглядає так, як ми дуже не хтіли б його бачити. Я знаю, що хтосб повинен те змінити. Припустимо, ми. Тому що ми маємо для того сили. Але ми поки що не готові психологічно приїхати туди і зробити так, як ми хочемо. Ми обов'язково колись зробимо так, щоби Новояворівськ виглядав, як він виглядав 10 років тому. Коли ми там жили, виростали, вчилися. . .
- Як трапилося, що «Скрябін» взяв участь у передвиборчій кампанії?
Р: Ми страшно раді, що є вибори, що партія зелених прийняла нашу пропозицію. І ми з великим таким, знаєш, натхненням взялись за роботу. Бо то є нормальна робота. Як всі прогресивні люди, ми дуже хочемо якогось прогресу. Хочемо змінити ставлення молодих людей до політики. Я вважаю, що прийшов час для того. Раніше не було практично шансів вирішити щось своєю участю в житті країни. А зараз такі шанси починають з'являтися. І, якщо ми будемо до того ставитися байдуже, то воно буде повз нас ходити. Особисто я піду в перший раз на вибори. І піду з почуттям великого задоволення. В якомусь сенсі то буде прикол: все-таки воно дало щось чи ні. А в чомусь це буде такий крок назустріч своєму майбутньому (1998).
- Як ти розцінюєш шанси партії зелених (1998)?
Р: Ніяк. Я не аналізую політичну ситуацію. Наразі ми проводимо турне, ми підтримуємо партію зелених. А аналіз. . . Є соціологи, які самі його нормально зробити не можуть. Я дуже хтів би, щоб молоді люди підтримали партію зелених. Зелений рух у світі вважається ознакою доброго смаку. Слухай, в мене думка така є: зелені хочуть відповідати за екологічну програму в Україні. Давай дамо їм шанс, і потім буде з кого конкретно спитати. Абсолютно конкретна справа. Безробіття? Ну то ясно, воно не лікується ані партією, ані президентом. Низький рівень життя? То саме. То є політика. Повинна прийти людина, яка захоче то змінити. А екологічна програма – I am sorry – у зелених фантазія розвинута на 100%. А проблема екологічна в Україні дуже серйозна.
- Як вам прийшло в голову під час зеленого туру вдягти такі костюми?
Р: Це відображення нашого психологічного стану. Ми зайшли до Будинку тканини на Хрещатику, купили матерію і зробили костюми на кіностудії Довженка, у кравців, що обшивають всі фільми, що на тій студії виходять. То є кіч. На мій погляд, він достатньо тонкий. Я страшно шкодую, що на моїй сорочці облітають блестки. Можливо, подивитися на себе по-новому змусила «кислота», яка полилася з реміксів на наші пісні.
- Чому зелений тур носив політичний характер? (1998)
Р:Я взагалі дуже скептично ставлюся до обіцянок партій. Але зараз дивлюсь телевізор частіше, бо з'явилася нова гумористична програма «Вибори'98». Насправді щось обіцяти в країні, де все зруйновано і засрано, пробачте, смішно. В парламенті сидять старі пердуни, яким нема що робити, як тільки злитися один на одного. Я дуже аполітична людина. Мені до одного місця все, що робиться в політиці. Але до певної межі. Але та межа, здається, перейдена. Тому ми поїхали в тур.
- Чому ви вірите саме партії зелених?
Р: Партія зелених має класного лідера Віталія Кононова. Це людина, якій можна повірити, так як він здоровий психічно і фізично, не курить і не п'є – і то дуже важливо, бо наш парламент ну хіба що на голці не сидить.
- Чи не звинувачували вас у продажності у зв'язку з зеленим туром?
Р: Це не продаж себе за гроші якійсь політичній партії, бо продаватися зеленим – то трошки смішно. Всі музиканти світу підтримують зелені рухи.
- Чому ви агітували за партію зелених?
К: Тут не треба агітувати. Тут і так все ясно. Якщо ти не хочеш, щоб у твоїх дітей виросли роги на голові від того повітря – ти проголосуєш за партію зелених. Нема іншої партії в світі, такої популярної, як партія зелених. Я вперше їздив за кордон, коли на сувеніри розбирали Берлінський мур. І щойно переїхав наш кордон, зрозумів: світ змінився. Дороги стали рівні, вулиці – чисті, люди – щасливі, будинки – доглянуті. Я хочу, щоб так було і в нас. Я не хочу відчувати кордони. Люди в цій країні пережили уже достатньо, щоб нарешті настало спокійне і впевнене життя. Думаю, в моєму Новояворівську за зелених голосуватимуть всі, крім тих людей, що з'їхали з глузду на політиці. Навколо Новояворівська земля відходить разом із будинками. Сліди сіри, яку викачали та продали, можна зустріти повсюди. Люди втратили роботу. Люди хворіють і не знають, що робити. Якщо їх знову не надурять гаслами про загрози самостійності, вони проголосують за зелених.
- Те, що ви підтримували зелених, викликано загальносвітовою традицією, що панує серед рок-музикантів?
К: Через то, що я вдяг майку з символікою зелених, я почуваю почуття великого комфорту. Почуття комфорту від єдності з людьми, які хочуть бачити чистою нашу землю і докладають до того реальні зусилля. Реально діють. Коли зараз перетинаєш кордон і потрапляєш до іншої країни, здається, що ти виїжджаєш з помийної ями на красивий стіл, що заставлений нормальною здоровою їжею та квіточками. Я б хотів, щоб той кордон почувався якнайслабше. Я б не підтримав жодну політичну партію тільки тому, що я в тому не розбираюся. Але мені хочеться, щоб було чим дихати і щоб діти народжувалися без хвостів та рогів.
- Яка екологічна проблема хвилює вас понад усе?
Р: Знаєте, з-під землі коло нашого рідного міста Новояворівська викопали і кудись продали дуже багато сірки. На тому місці лишилася лише мертва земля, котра нагадує пустелю на Місяці. Я то пам'ятаю ще з ранніх літ, і тому хочу звернути увагу на подібні речі людей всієї країни. Але наша земля настільки забруднена, що виділити щось одне дуже складно. Більш за все мене турбує байдужість людей. Ця байдужість може вилитися в величезну катастрофу.
К: Я все ж таки лікар за фахом, а тепер іще й батько. Може, тому почуття екологічної небезпеки в мене загострене. Коли дізнаєшся страшні факти екологічних злочинів, зразу стаєш «зеленим». У нас у Новояворівську люди п'ють воду з сіркою. Існує можливість провалів землі, будинки стоять практично над кілометровою безоднею. І люди не мають можливості полишити ту страшну зону, поїхати куди-небудь.
Ш: Дуже люблю бути на природу, збирати гриби, ловити рибу. Але останнім часом чую, що то стало небезпечно і люди просто вмирають. . . Кажуть, що через наслідки екологічних лих. . . Прикро!
- Чому в кліпі «Танець Пінгвіна» ведеться така відверта пропаганда зелених?
К: Ми свідомо просили режисера розмістити в кліпі побільше символіки зелених. Ми зробили свій вибір і хочемо, щоб усі про це знали. Зелений рух – то нова ідея фікс «Скрябіна». Наша прогресивна молодь дуже багато виграє, якщо перестане бути пасивною в захоче взяти участь у виборах навесні. І мені зараз смішно, коли телекомпанії, показуючи кліп, починають його вкорочувати – вирізати ті всі моменти з символікою і десяткою. За всіма їхніми поняттями це політична реклама. Так давайте будемо на телеекрані ходити голими: одягнена людина – то ж реклама одягу. Давайте заборонимо показувати в відеокліпах газети, машини, телефони, комп'ютери, музичні інструменти. І взагалі, якщо ми так будемо підходити до телебачення і показувати тільки то, за показ чого заплачено, то будемо цілий день бачити в телеку дві речі – прокладки та жувачку.

ТАНЕЦЬ ПІНГВІНА

- Чи не було у вас бажання показати програму «Танець Пінгвіна» в Росії?
Р: Щоби поїхати в Москву, треба знайти людину, яка буде твоїм протеже. Просто так до Росії не потрапиш. Як мінімум, насують у сраку. А то і в цинковій труні повернешся. Шоу-бізнес – то дуже серйозні бабки. В Росії заколочують на повну котушку. В Москві за два місяці можна продати мільйон касет. В Україні не знаєш, як продати 15 тисяч. ВОНИ туди не пустять. Те, що там тусується «Грін Грей» – величезний плюс для України. «Грін Грей» бачить у тому майбутнє, і , повірте, то дається їм з величезними зусиллями. Мурик із Дизелем зображують з себе зірок, від яких Москва лягла. Але вони повинні так поводитися, а насправді то трошки не так.
- Хто той хлопчик, що знімається у кліпі «Танець Пінгвіна»?
К: То Ростіків син.
- Чому режисером кліпу «Танець Пінгвіна» став саме Приходько?
Р: Ми знайомі з Віктором Приходьком трохи більше як півроку (поч. 1998). Нам дуже сподобалася наша перша співпраця – відео на «Казку» – і тому ми зовсім не вагалися, вибираючи режисера для цього відео. Знімалось відео в павільйоні №1, на спеціально побудованих для цього декораціях. Як в кінці буде виглядати кліп – ніхто, крім Приходька, того не знав, тому для нас зйомка була грою в хованки. Найбільшим ворогом цього кліпу став час – трохи запізнився запис пісні, а кліп конче був необхідний до початку турне. Тому через спішку не вдалося перезняти те, що не вийшло в перші два знімальні дні, і деякі хороші ідеї залишилися поза екраном. Але в цілому кліп, на нашу думку, більш ніж класний. І саме головне – він абсолютно вдало ілюструє пісню. А більше нічого від кліпу не треба.
- Що, справді було багато проблем під час зйомок «Танцю Пінгвіна»?
К: Найбільшою проблемою під час зйомок була низька температура в павільйоні – часом навіть здавалося, що було холодніше, ніж на вулиці. В костюмах було страшно холодно, і ми кожен раз як акту милосердя чекали на слова «стоп камера», бо то означало, що можна натягнути на себе щось тепле і погрітися. Так що задумана Приходьком «холодна» декорація вдалася на всі сто.
Ш: Був один такий план, коли ми з Ростіком танцюємо біля дверей і раптом з них валить такий сильний, білий і холодний струм газу з вогнегасника. Вогнегасники приводили в дію по сигналу (свистку) Приходька, і так повторювалося кілька разів. Той газ був дійсно дуже холодний, і я здригався кожен раз, Як чув свист. Може, саме тому ті кадри і не ввійшли у кінцеву версію кліпу.
- Що вам самим найбільше подобається в кліпі «Танець Пінгвіна»?
Р: Мені найбільш за все сподобалася гойдалка. В кліпі той план займає небагато часу. А насправді на зйомках мене катали на ній півдня. Я останній раз стільки на гойдалці катався десь років п'ятнадцять тому.
К: А саме більше задоволення приносило спостерігати реакцію людей, які перший раз бачили нас у тих костюмах – хто валявся зі сміху, хто чуть не падав в обморок. Ті костюми, до речі, пошили нам швеї на кіностудії. Це ті люди, які в часи «союзу» обшивали практично всі фільми, що знімалися на Довженка. Наш новий вигляд – він, по-перше, і не зовсім новий: мало хто ж знає, як ми виглядали раніше, ще до приїзду в Київ, а по-друге – той, хто не переставляє меблі в хаті, ризикує зійти з розуму. Нам страшно подобаються ті костюми і ми з задоволенням виступаємо в них на концертах.
- Чому під час «Танцю Пінгвіна» у вас виникло бажання саме робити ремікси?
С: У житті кожного музиканта, творчість якого має популярність у масах, приходить момент, коли хочеться підбити підсумок. Альбом «Танець Пінгвіна» – то практично шось на зразок «The Greatest Hits» на Заході – просто ще й у танцювальних реміксах. У випадку нової пісні «Клей» – вона найяскравіша на «Хробаку» і тому ми зробили на неї три абсолоютно різні стилістично ремікси. У нашому випадку хочеться робити ремікс для того, аби продовжити життя пісні за рахунок розширення аудиторії, яка буде його слухати, і збагачення її гармонії іншими інструментами або ефектами. Ну і дійсно, у нас є пісні, які хочеться грати завжди: «До смерті і довше», «Нікому то не треба», «Танець Пінгвіна», «Клей» і інші.
- Пісня «Танець Пінгвіна» була написана давно – чому ж ставка на неї була зроблена так пізно?
К: «Танець Пінгвіна» ми написали у 1992 році. То була перша з наших пісень, що зайняла перше місце на першому тоді у Львові хіт-параді «Радіо Незалежність». Можливо, її чекала б така сама доля, як і 120 її побратимів, яких майже ніхто не чув, але ми задумали писати альбом реміксів на кращі пісні, і. . . без неї було б сумно.
- Альбом «Танець Пінгвіна» отримав наймінімальнішу розкрутку, СD вийшов уже напередодні «Хробака» – чому?
К: Дуже шкода! Ми перший раз у житті поклалися на людей, які мали відповідати за якість виконання того проекту, але вийшов великий ПУК. . . Спочатку довго не вдавалося досягти домовленості про тиражування касет. В результаті – катастрофічне запізнення виходу альбому – більше як на чотири місяці. Ми в той час уже закінчували запис «Хробака». Після відео «Танець Пінгвіна» не було знято жодного нового. А в альбомі практично кожна композиція на то заслуговує. Тепер люди, що призвели до того, згадали, що хотіли заробити на касетах «Пінгвіна» гроші, і починають кроки «розкрутки» з запізненням у цілий рік – вийшов компакт, планується постер альбому, йде мова про кліп. Подивись, може, з того щось і вийде. Нам то вже не цікаво – ми випустили «Хробак» і пишемо новий альбом.
- «Танець Пінгвіна» – то ніби пісня про Київ. Чи тисне на тебе тепер Київ, як раніше?
К: «Танець» не може бути про Київ, так як написаний ще до переїзду сюди, але думка мені сподобалась. А відносно тиску – я став дорослим – на мене ніхто ніяк не тисне. Я високо над тими «пресами». Вмію створити собі комфорт.

ХРОБАК

- Ви справді вважаєте людей хробаками?
Р: Люди – хробаки. Один хробак нічого не може вдіяти, а коли їх багато, то вони можуть шось зробити. Вони повинні про одне думати.
- З чим пов'язана така затримка з «Хробаком»?
Р: В кінці 1997 року ми збиралися тим займатися. . . Коли у нас була визначена дата закінчення ремонту в студії, ми побудували собі купу планів. Але ремонт запізнився, то почало відсовуватися. . . Потім з'явилася ідея попрацювати на вибори. А вони забрали купу часу і енергії. І тому всьо відклалося. Треба було доповнити концертну програму шістьма піснями, адже у «Танці пінгвіна» їх всього десять. А ще після турне треба було відпочити і з'їздити до колєґів у Берлін, ми їх не бачили два роки, заодно прикупити пару мозґів, пару клавіш. . . А там можна і працювати.
- На початку весни 1997 року ви їздили з фотографом в Новояворівськ на сірку. Навіщо це було треба?
К: Ми прийшли до висновку, що нам не випадає в Києві шукати якісь ландшафти, щоб робити плакати та обкладинки для касет. Саме там є наша земля і вона дихає зовсім іншою енергією. Енергія ж відіграє просто страшну роль, навіть якщо не буде правдивим те, що ти робиш. Дійсно, ми поїхали на той старий, закинутий кар'єр. Там просто страхітливе видовище, але від нього валить така енергія, яку я знаю, і ми зробили цілу серію знімків і зараз нею страшенно тішимося. Вона буде оприлюднена лише під час виходу нашого нового альбому «Хробак» і зйомки, які ми робили там, дуже пасують до тих пісень.
- Приблизно змалюйте концепцію «Хробака».
Р: Коли писався «Хробак», він був вільний від будь-яких концепцій. Ми не аналізували те, що робили. Справа в тому, що той альбом від початку мав мати обмежене видання і розповсюджуватися тільки через фан-клуби. Він не повинен був продаватися і тому не мав певної лінії. Рішення випустити «Хробак» загальник накладом – необхідність. Ми зрозуміли, що інакше його неможливо широко розповсюдити. Виходить, аура «Хробака» – повна свобода. У цьому альбомі абсолютно різнопланові пісні. Представлений цілий спектр емоційних станів і звуків. У принципі, для «Скрябіна» це характерно. Зараз на студії іде запис композиції для «Молотов-20»: електронний панк. Недавно ми звели кавер-версію на пісню групи «Ottawan» «Crazy Music». Це стопроцентне диско. Без гітари, без жорсткості. Для нас це нормальна справа – одночасно записувати щось легке, в дусі синті-поп, і в той самий час складні мотиви з мало не панківськими рифами.
- Чому не вдалося розповсюдити «Хробак» у форматі «limited edition»?
Р: Ми планували розповсюдити «Хробак» посередництвом нашого фан-клубу. Але виявилося, що він недостатньо зібраний і нечітко працює. Контакти між його членами випадкові. В більшості своєму вони базуються на особистих стосунках. Стало ясно, що фан «Скрябіна», якщо він не є активістом фан-клубу, навіть не второпає, де дістати ту касету. Кожен фан-клуб, за нашим розумінням, повинен інформувати своє місто про появу «Хробака». Але не вийшло. Зміна планів випуску альбому викликана зовсім не меркантильними міркуваннями. У нашій країні гроші на продажу альбому не заробиш. Саме цим можна пояснити відсутність свіжих альбомів багатьох українських виконавців. Наскільки я знаю, не вийшли альбоми «Аква-Віти», Павліка. Багато хто спеціально стримують свої релізи, бо звукозаписуючі компанії не в стані заплатити ті гроші, які хочуть музиканти. Ми лояльно поставилися до пропозиції «Національної аудіокомпанії», продали їй «Хробак» за дуже маленькі гроші, котрі, знов-таки, пішли на його рекламу.
- Ви плануєте проілюструвати «Хробак» з допомогою відео?
Р: Ми були вдома і зняли екранізацію до альбому «Хробак». Окрім наявних «Клею» та «Брудної, як ангел», відзняли у вигляді кліпів сюжети на всю решту композицій. Ми працювали з режисером, з яким уже раніше співпрацювали, Володимиром Зайковським.
- Кліп «Клей» дуже схожий на «Брудну, як ангел». Чому? І чи самі ви задоволені цим кліпом?
Р: То є справа режисера – Віктора Придувалова. Ми цим не займалися, так що всі претензії до нього. А кліпом особисто я не дуже задоволений. Пологи були дуже важкі. Він вийшов дещо інший, аніж задумувався. Втім, я його дивлюся абсолютно спокійно. Головне, що відеокліп – ілюстрація до пісні, а не вид спорту. У нашій країні вічно таК: я перший в Україні зробив це, а я – це. Ми живемо в цивілізованому світі. Треба ставитися до життя, як до творчості.
- «Фото/Брудна, як ангел» – крутий промоушн для Юлії Лорд. «Жаба» не давить?
Р: Якби у «Фото» не було Юлії, пісня не вийшла б такою, яка вона є. Не буду казати, гірше чи ліпше. Я сприймаю «Фото» як явище у нашій творчості. Мені пісня дуже подобається. І «жаба» не давить. Юля і її команда заслуговують бути там, де вони є, і ще вище. Юлія Лорд – абсолютно закінчена творча особистість. Деякі навіть казали, що «Скрябін» зобов'язаний Юлії Лорд.
- Чому ваш новий альбом називається «Хробак»?
К:У моєму розумінні хробак – це людина. Сама-одна вона нічого не може зробити. А вкупі люди можуть перевернути світ.
- Чи йдуть твої плани далі за «Хробак» (1997)?
К: Ні, наразі нє. Я рахую, що краще тими планами не засмічувати собі голову, а добитися чогось одного, але конкретного. Зараз ми постараємось зробити нормальні ремікси нормальних пісень. То має бути гарний альбом, але комерційний. Нашо? Я поясню, чим то обумовлене. Був дуже тяжкий період розходження з «НОВА», віддавання «Ямасі» грошей за апаратуру. І у нас зараз дуже скрутний період в матеріальному плані. Я говорю це відкрито. І ми мусимо зробити такий комерційний альбом. Але щоб то був «Скрябін», щоб то було чесно і відкрито. Це буде практично крок до того, щоб більшість людей врубились в нашу музику через призму тої комерційності. Але то не відноситься до «Хробака».
- Який буде промоушн «Хробака» – чи буде сольник у Києві, нові кліпи?
К: «Хробак» – то дуже поважний, мудрий альбом. Він про нас – маленьких, але таких сильних. І «промо» такого альбому – складна річ. Заінтригую вас і не розповім нічого – чекати залишилось недовго. Єдине – розповім про обмежене видання. Паралельно з загальнодоступною версією альбому вийшла касета накладом одна тисяча примірників – збільшений «Хроюак», який включив у себе додатково два ремікси на «Клей» і чотири інструментальні композиції. Касета буде ексклюзивно розповсюджена серед наших фанів з всеукраїнського клубу «Казка». А відносно концерту в Києві – ми розраховуємо, що вдасться провести турне восени, скоріше всього. Принаймні в планах на наступний рік це відбито. А крім того, 1999 – то рік десятиліття групи. Ми думаємо про ювілейний концерт (поч. 1999).

ФАНИ

- Фани завжди вимагають від кумирів постійного руху вперед.
К: Фани вірно роблять, що відвертаються від тих, хто починає себе повторювати. Я вже помічаю це в деяких групах, які дуже люблю. Настає час, коли вони завертають на стару колію. Їм здається, що вони й далі грають суперову музику. Той «багаж», який ти мав, губиться або вже загубився, і ти нічого не можеш вдіяти. Тебе ще пхає вперед інерція того, що ти зробив учора, і ти не відчуваєш, коли починаєш котитися вниз. Не дай Бог, щоб таке сталося з нами.
- Якою група «Скрябін» хоче залишитися в пам'яті прихильників?
К: Я не можу відповісти на це запитання. Кожен сприймає нас по-своєму. Добре було б, аби взагалі пам'ятали, що колись такі були. . .
- Як ви ставитеся до ваших фанів, їхньої активності?
К: Маючи тісний контакт із фанами, ми відчуваємо величезну відповідальність за те, що робимо. Все, що ми робим – для них. Від шанувальників ми отримуємо масу м'яких іграшок, презентів, листів. Останнім часом з'явився новий потік подарунків – нам дарують мило, і ми, як люди практичні, ним миємося.
- У Києві ви обростаєте майже всіма атрибутами шоу-бізнеса. Чи не боїшся ти втратити природність?
К: Страху немає. Зараз у мене всередині є вже достатньо всього, щоб не було страшно за роки, прожиті в «підвалі». Значить, така доля. Але я не збираюся поки що виключатися, бо вже запізно повертатися в стоматологію. Не лише тому, що стоматологія не в кайф – просто вже є якась армія фанів. Мене дуже «вставляє», коли після концерту підходять діти і не кажуть, яке в мене волосся, а розповідають, приміром, про свій аналіз наших текстів. Раніше я завжди мріяв, щоби до мене підійшли люди і сказали: «Йолки, чувак, нормальні тексти. Я там вловив якусь думку!» Тому я ніколи не стараюся розсусолювати – кайфово, коли люди самі аналізують. Я думаю, все-таки завдяки тим текстам ми триматимемося на поверхні.
- Спілкування з фанами під час туру «З Новим Роком, земляки!» принесло щось нове в групу?
К: Я ще раз переконався в тому, що молодь набагато ліпша за нас. Покоління, що росте, піде значно далі, і в нього все вдасться. Мені дуже сподобалися наші фани, розумні і щирі. Ми говорили на рівних, і інколи нам було більше шкода, що треба прощатися, ніж їм.
Р: Мене трохи здивувало, що серед фанів були і старші за нас. Вони приходили слухати. То люди, які знають, що таке серйозність. Вони люблять нас за чесність. Коли ми трохи говорили, мені було дуже прикро довідуватися про те, як вони живуть, ледве зводячи кінці з кінцями. Але настрій залишався – ці люди розуміють, що через випробування долі треба пройти ЛЮДИНОЮ. І вони закликали нас не зраджувати себе. Напевно, вони підтримують зелені ініціативи «Скрябіна». Але я ще раз повторю: ми то робимо насамперед для себе, заради себе і заради дітей. Ми просто хочемо показати приклад і найпростіших, але таких важливих речах – не смітити, не підпалювати. . . І з весни розпочати нове життя – посадити хоча б два дерева. Посадити для того, щоб побачити – світ став кращим дякуючи тому, що ти став «зеленим».
- Як реагують люди, коли вас впізнають?
Р: Нормально, бо ми – не поп-ідоли, а прості люди, які осю уже 9 років (поч. 1998) роблять музику. Роблять нормально. Люди розуміють, поважають, слухають, знають, але на вулиці не зчиняють ажіотажу. Втім, і серед поп-ідолів ніхто не може спричинити ажіотажу.
- Чи не боїшся ти агресивних, радикальних проявів фанатизму?
К: Люди, що слухають «Скрябін», то на 98% є мама ерудована та інтелектуальна. На наших концертах, слава Богу, ніколи не було випадків якихось бійок чи чогось такого. Та вся агресія іде у повітря, і я страшно з того тішуся.
- Чи вірно розуміють вас фани? Адже для дівчат Кузьма виглядав справжнім секс-символом, і на їхнє ставлення негативно вплинув той факт, що він підстригся. . .
Р: Я відразу сконкретизую тих, хто нас так сприймає. То здебільшого фани «Території «А»». Навіть наші справжні фани, які познайомилися з нами з цієї програми, відходять від «Території «А». Їм не подобається той світогляд. Наші фани переписуються з нами електронною поштою. . .
К: Якби ти прочитав ті листи, ти б такого запитання навіть не задавав.
Р: Є такий Отар з Дніпропетровська, фан-клуб «Загублений Рай» у Львові, є люди у Харкові, які пишуть серйозні статті, люди в Бердянську, вони зовсім не так нас сприймають. Вони хочуть шось міняти в цій країні. І ти помиляєшся, коли думаєш, що серед слухачів «Скрябіна» є тільки малолітні. Просто їх найбільше видно. Коли ми брали участь в «Території «А»», до нас приходили тони листів, наповнені найпримітивнішими запитаннями. Сподіваюся, що люди виростуть і змінять свої інтереси.
К: Ми на запитання про зріст та хобі не відповідаємо. На них треба відповідати, дивлячись людині в очі, бо то цікаво тільки їй. Із наших альбомів вони слухають одну-дві пісні. То й добре, бо для кожної людини написана своя книжка, яку вона довго пам'ятатиме, або, якщо не книжка, то, принаймні, казка. І нехай вони запам'ятають її такою, якою я розказав.
- Ти так ставишся до фанів, що важко повірити, що ти – справді амбіційна людина.
К: То зовсім різні речі. Фани нам просто рідні. Я маю на увазі власне фанів, а навіть не тих, хто ходить на концерти. Бо на концерти часто приходять люди, яким то все одно, які не люблять то слухати. Приходять побачити якісь мінуси, а потім порозносити злі чутки по місті. Наприклад, вчора (5. 11. 1997) в Полтаві... Я, до речі, на концертах завжди дивлюся в лиця людей і часом спиняюся на обличчях цікавих. І от було людей четверо-п'ятеро точно, що прийшли побачити якісь промахи і. . . чекай, бо я не закінчив. . . . і фани, то є власне люди нам рідні, і для них то всьо робиться. Ну, дуже банально, я , звичайно, говорю, але то є така нормальна здорова сім'я, розумієш? То якийсь ідеальний механізм в природі, один з небагатьох, коли одна сторона шанує ту, а та шанує ту. А, припустимо, всі інакші люди, повний максимум за тою фанатурою «Скрябіна» – то є люди, які в більшості хотіли б нам зле, бо вони є конкуренти по всіх параметрах, і по відношенню до них має проявлятися і амбіційність, і якась нахабність. Я в тому плані дуже радий, що приїхав Ростік, бо він у Москві набрався багато жорстокості по відношенню до людей злих, а тільки злом можна зло перемогти.
- Фани не набридають, якщо чесно?
К: Ні, тобто набрижають люди, яким то все одно. Вони мають блокнотики. В блокнотиках по 60 сторінок, і кожна під свого, на кожній наклеєні фотографії, ти маєш просто в кутику під своєю підписатися. Ті люди дійсно набридають, двісті разів просять про то саме. Але значить, їм то треба. То по-своєму хвороба, і не можна хворим людям відмовляти.
- Листи писати фанам облом? В коханні часто освідчуються?
К: Я не люблю писати листи, їх пишуть Ростік і Шура – вони несуть на собі той хрест. А освідчуються в коханні в листах часто. Вчора в Полтаві одна кобіта кричала, шо кохає. Я розумію, що то не є кохання. Я взагалі то слово вживаю в своєму житті дуже рідко, бо, по-перше, не люблю його звучання, аудіо-звучання, по-друге, то дуже аморфне поняття, мало хто може точно його пояснити, як в енциклопедії написано: наприклад, «цемент» – то таке-то таке-то... зв'язуюча речовина. А що таке кохання, в енциклопедії немає.
- Ви стали чимось типу еталону для молодих людей. Відповідальність якусь відчуваєте?
Р: На 100%. Я дуже довго мучився перед тим, як то прийняти. Але з іншого боку ми тим займаємося дуже давно, з 1991 року. Коли ми вирішили, що ми будемо в те бавитися, вже тоді зрозуміли, що на нас лягає. Знаєш, коли зрозуміли? Коли прийшли перші десять людей на наш концерт, послухали, що ми граємо, сказали: «Бляха! Кльово!» Вже тоді.

НОВОЯВОРІВСЬК, ЗАХІДНА УКРАЇНА

- Ваші новояворівські колеги тішаться за вас чи заздрять?
Р: Здебільшого тішаться. Деякі, звичайно, і заздрять. Люди всюди однакові. Тут немає нічого нового. . . В мене є однокласник чудний – Штурма Андрій, «К'юр» його прізвисько. Ми виконуємо пісню, текст якої він написав. Це єдиний чужий текст. В нас абсолютно нормальні стосунки, я час від часу йому дзвоню
- Ви переїхали до Новояворівська через те, що тебе зрадив друг. Чому ти так серйозно то так сприймав?
К: Ну, ми переїхали не тільки через те, що я був так ображений, але я й досі тішуся з того, що ніколи того хлопця більше не бачив. Дружба – то певний різновид кохання, просто то інша якась його версія, я б сказав. А він просто вчинив нечесно, він із дрібниці зробив на мене такі наклепи, що я просто не міг зрозуміти, через шо він так. А коли у людини формується характер, такий маленький шрамчик вростає в тіло, і коли росте людина, той шрам збільшується. Так було й у мене, і лишилося: якби я його зустрів, навіть не хотів би з ним поговорити.
- Київ вас не розбестив? Чи хочеться повертатися до Новояворівська?
К: Розбестив. То є комфортне місто, навіть із того погляду, що тут є рівні дороги і вода цілодобово. І людина дуже швидко до комфорту звикає, навіть такий сноб, як я. Півроку я звикав, у мене були депресії, 2 рази на місяць я їздив додому. Тепер я вже звик, спочатку Київ мене відштовхував, ніби якусь інорідну частинку, тепер ні. Необхідності повертатися уже нема, хоча десь там глибоко я б, може, й хотів колись вернутися – але скоріше до Львова, ніж до Новояворівська, проте, напевно, це буде неможливо.
- Ти дуже часто їздиш в Новояворівськ?(квітень 1997).
К: Так, дуже часто, десь два рази на місяць. У мене навіть в коридорі стоїть така фірмова каністра доброї соляри, бо шлях далекий і на будь-якій не доїдеш. Я її називаю «квиток додому».
- Вас не втомлює ваше західноукраїнське походження?
К: Воно нам допомагає вижити. Західні українці – то люди, що приживаються на будь-якому ґрунті. Так, на сході не до кінця розуміють наші тексти. Підходять іноді, питають: «Що таке ровер? Це джип?»
Р: Коралі. Ти знаєш, шо таке коралі? (відп. Кореспондента – «Чого ж не знаю?») Слава Богу. До нас приходить дуже багато листів від людей, які ціле життя спілкувалися російською мовою. Вони пишуть словами з наших текстів, а слова, які не знають, дуже перекручують.
- Вам ніколи не радили писати тексти літературною мовою?
Р: Мені смішно то слухати. Я пишу свої тексти мовою, якою мене навчили розмовляти мій дід і моя бабця. Я її не видумав, не висмоктав з повітря. Тою мовою розмовляє одна третина України, а вони чіпляються і в той же час видумують свої слова в Києві. Для мене українська літературна мова просто дика.
К: Претензії пред'являють в основному люди зі Львова.
Р: Мені Бардецький сказав, що ти співаєш «шкло», треба – «скло». А в мене в Новояворівську під боком тече річка Шкло, з нами живе тридцять тисяч населення, і всі кажуть «шкло». Я це дещо можу зрозуміти, бо мова повинна бути одна, але я пишу не бланк для митниці, я пишу текст пісні.

СПАТИ. КИЇВ

- Студія «Спати». . . Ви так любите поспати?
С: Любимо, але спати доводиться не так багато, бо останнім часом (1997) ми вже маємо по один-два сольних концерти на тиждень, які відбуваються як у Західній, так і в Східній Україні. На сольники самі робимо декорації, готуємо відповідні програми. Я вже не кажу про «солянки», у яких ми беремо участь. Тому паузи між гастролями ми любимо заповнювати творчим відпочинком, який потребує тиші.
- Чи ведете ви у Києві активне «клубне» життя?
К: Хіба що їздимо десь виступати. Я дуже рідко ходжу в клуби. Найбільше люблю ходити в «2000», на рейвові party, але то хіба тоді, коли усі три графіки – емоційний, фізичний, інтелектуальний – стикаються нагорі. Я тоді можу піти собі до Кузі (Сергія Кузьминського) на вечірку, поскакати. Але загалом потреби бути там щовечора не маю, я людина замкнута, люблю в хаті сидіти, тішитися, що в мене показує польський «Полсат». Люблю в суботу ввечері подивитися файне кіно по тому каналу.
- На новій київській студії «Спати» легше працювати, ніж на новояворівській?
Р:Легше, тому що апарати професійні. Раніше того не було. Зараз, звичайно, всьо просто і якісно. Своя студія – то є своя студія. Тобто те, шо ми писали на інших студіях, не було подібне до повноцінної роботи. Коли ти приходиш до іншого, то вже знаєш, що за годину заплачено, і за ту годину треба створити для себе умови і щось записати. І нічого нормального з того не буде.
- Як взагалі почуваєшся у Києві?
К: Зараз уже дуже комфортно. Хоч я і не особливо люблю відвідувати всі ті тусовки. Я знаю, що там можна зустріти багато друзів, з якими завжди приємно поспілкуватися. Але, очевидно, ті мої гормони, що виділялися в мозґи при звуках гучної музики, вже вилилися в якусь діжку. Я не збираюся їх звідтам виганяти, бо вони вже застаріли. Спершу мене дуже бісило, що люди тут спілкуються іншою мовою. Хоча зараз я розумію, що вони, напевно, просто не мали можливості вивчити українську. А взагалі, Київ – дуже класне місто. Єдине, чого дуже хотілося б – поміняти місце мешкання. Я дуже домашня людина і хотів би мати най маленький, але свій власний будинок.
- Ви якимось чином, переїхавши з маленького міста до Києва, завойовуєте дедалі більшу симпатію публіки. Як вам то вдається?
К: Ну, я не знаю. Наш колега Бард якось написав, що нам вдається робити все, не відриваючись від крісла. Особливих зусиль ми ніколи не докладали.
Р: Не було ніякого плану, скажімо, завоювати світ. Просто ми хотіли і тепер хочемо займатися музикою і мати з того гроші. Займатися музикою, в принципі, у нас завжди виходило, то таке хоббі. Ми не професіонали, ми – фанати від музики, і нам дуже хочеться її робити.
К: Ну, в нашій ситуації я себе дискомфортно почуваю у великому місті. Я звик до свого маленького містечка і мрію про те, щою коли-небудь мати достатньо коштів, аби повернутися до себе додому і там робити музику так, як то робиться тут.
Р: Що ж до «американської мрії». Розумієш, я не знаю, чи це втілення «американської мрії», тому що ТАМ є такий фактор, як «бабки». А в нас – український варіант цієї мрії, бо по бабках – цілковитий голяк.
- З чого починалася студія «Спати»?
К: Ростік Домішевський, мій колєґа, він вчився у такого Юрія Ігоровича Дацка на скрипці. І той Юрій Ігорович мав апаратуру в палаці культури, і не було групи, яка мала грати на весіллях, на танцях. Він знав Ростіка з такого серйозного боку, що він такий виконавчий хлопак, та й каже: Ростік, даю тобі ключі, там аппаратура, там назбирай хлопців і приготуйте матеріал, щоб грати на весіллях і на танцях. За півтори години Ростік сказав: без проблем, пропав на півтора місяці, і коли Юрій Ігорович прийшов через півтора місяці, він побачив вже таку нормальну професійну панкову групу «Voice Of Hell», і звуки від неї доносилися на поближчі села, і всі щурі, по моїм даним, позвалювали, коротше, з тих сел, бо нормальна така вібрація йшла. А в той час ми в школі грали на танцях. І типу незалежно створили свою «Ланцюгову реакцію», і ми займалися в другу зміну. І друга зміна практично не мала як проводити уроки, тому що у нас замість колонок були такі «матюкальники», як на парадах вішали на стовпах. Дуже голосно грали, і коли гітару до них підключали, вона такий ще видавала класний струйовий звук, як з відра. Для панк-рока то взагалі фантастика! І в ту саму колонку, що гітара, був підключений вокал, воно мало такий нормальний. То був 1987 рік. На весіллях вони так і не заграли. Шура, попробувавши панк в Новояворівську, поїхав до Могильова в торгівельно-економічному інституті вчитися. Ясно, що там він попав в групу, яку організували в інституті, і їх брали грати на весіллях. І задуже пізно їм сказали, що мають грати на весіллях. То вони вивчили одну – «Групу крові на рукавє» «Кіно», і три панкові якісь речі грали. І повторли то десь 10 разів, напилися і лягли спати, потім дістали штахетами, і на тому їхня кар'єра там закінчилася.
- Як відбувався ваш переїзд на нову студію?
К: Останній час, десь місяці три-чотири, ми сиділи на дні, тому що робився ремонт у нашій студії. Щойно ми заїхали, одразу пішла дуже активна робота – ми так вхопилися всі одразу за всі інструменти, які там були, і з того всього – зі страху і зі щастя заграли панк-рокову річ, яка не має жодної назви, і вся вона складається з шести слів, п'ять з яких непристойні, тому ми не будемо називати ці слова, так весь час повторюється назва, це просто такий емоційний сплеск від тої радості, що ми нарешті відкрили ту свою студію. А якщо говорити серйозно, то є рекреація тої студії, що була у нас в Новояворівську, звідки ми родом усі, але вже в абсолютно професійному варіанті, і вона відповідає всім нашим вимогам, абсолютно нормальна, серйозна, професійна «Студія Патологічної Тиші» – скорочено «СПАТИ».
Р: І в наших таких далекойдучих планах то має бути перша в Україні комерційно-незалежна студія електронної альтернативної музики.
К:. . . Щось на зразок отакого аналогу на Заході, як «Фор Ей-Ді» або «Фекторі», або «Мьют». Просто вони там мають більш таке монополістичне значення, бо вони там всю незалежну музику під себе заграбастали на Заході, а в нас вона просто буде незалежною – ні від кого.
- Чи в перспективі ви збираєтеся підтримувати молодих виконавців, записувати їх на студії?
Р: У майбутньому ми хотіли б запросити туди людей,чи навіть просто через те, що вони не мають бабок, себто грошей, щоб записуватися на якійсь іншій студії, записувати їх і давати тій музиці рух. У нас є дуже багато музикантів в такій музиці – електронній, альтернативній, їм просто не вистачає сил, щоб вилізти на поверхню, знаєш, з-під льоду. . .
К: Тобто, я підкреслюю, що то люди, які грають електронну музику, альтернативну, а не живу. Тобто в нас нема ніяких обмежень щодо живої музики, просто мається на увазі, що нам більше до душі така музика, як «нью-романтик», і ми будемо допомагати таким людям в першу чергу. Вже на приміті є декілька людей, назви не будемо обнародувати. . .
- Розкажи про вашу нову студію.
К: Як і наша перша студія у Новояворівську, вона називається «СПАТИ», що розшифровується як «Студія Патологічної тиші». Ми розуміємо, що це дуже дивна назва, багато хто буде усміхатися і просто жартувати з неї, але не в наших правилах підтасовуватися під якісь стандарти і стереотипи людей. Треба сприймати нас такими, які ми є. . .
- Чи будете ви запрошувати до своєї студії молодих музикантів, яким трудно, як і вам? Вас колись хтось взяв під крильце, надав студію, дозволив записатися. . .
К: Будемо, але рідко: їх неможна розбещувати, бо потім вони сядуть на голову. Людина має насьорбатися бруду, щоби оцінити те, що до нього прийшло. Є добре польське прислів'я: «Негідний, бо бідний, бідний, бо негідний». А своїм хрещеним батьком на естраді ми вважаємо Володимира Бебешка, він нас багато чому навчив, але ніколи не переходив певної межі, і навіть якщо пропонував свою студію, то лише один раз. А я один раз відмовлявся. Думаю, тим, хто потребує допомогу, ми допомогли б доброю порадою, ще чимось, один раз записали б на студії, але не більше.
- Після міграції в Київ ви легко влилися у столичне життя. Складається враження, що для вас була готова ніша. . .
К: Фіґ його знає, тобто хто його знає? Навіть не можу то нормально пояснити. Можливо, просто ніхто не брав собі за мету сюди влитися. Від початку ми їхали сюди лише для того, щоби записати альбом, а потім уже лишилися. Скорше за все, ми тут знайшли нормальних людей. Може, і та ніша була. . . Але я б не сказав, що все йшло дуже легко. У мене завжди був якийсь внутрішній дискомфорь. Перші пару місяців я майже щодня казав, що їду додому. Але київські чуваки виявилися нормальні – в них нема комплекса, що не можна пускати когось у свою тарілку. Скорше за все, та тарілка тут виявилася більшою, ніж на периферії.
- Київ тисне на тебе набагато більше, чим Львів і тим більше Новояворівськ?
К: Звичайно. Він же є більшим в кілька разів і тому там набагато більше людей, яких я не знаю. Правда, з часом я обростаю позитивними зв'язками в Києві, але мені б не хотілося витратити на це все своє життя. Тим більше зв'язуватися з ним остаточно. Я сподіваюся, що така ситуація, коли все стягується в Київ, закінчиться, і можна буде вибрати собі якісь більш адекватні ситуації.
- Як вам Київ?
С: Київ – то не Захід. Але на рівні України він, як Москва в Росії, нас цікавить як трибуна. Купили «Сателіт» і дивимось польське телебачення та слухаємо три канали радіо – те, до чого ми звикли і на чому вчилися. У Києві легше розкрутитися, але тяжче жити і творити. Тут крикнеш – і тебе почують. Висновки зроблять чи негативні, чи позитивні – але почують точно.
- Ти казав, що після переїзду до Києва ви втрьох дуже помінялися мозком.
К: Ми вийшли з провінції, і такий колос, як Київ, не міг не залишити свій слід у мозку людини, обдарованої інтелектом. То природно. Головне, я думаю, не зійти з рейок, на які нас поставила удача, везіння. Стараємося максимально добре оцінювати можливості та оточення.
- У чому різниця між українським Заходом і Сходом?
К: Практично в усьому. Дві різні країни. Різна мова, архітектура, ментальність. Назва одна. І то тішить.
- Вас ще не називають на батьківщині москалями?
К: Не мають підстав.
- Вже кілька років ви живете у Києві. Як ви влаштувалися у побутовому плані?Що вам треба для того, щоб почувати себе в цьому житті комфортно?
Р: Ми постійно знімаємо квартири, які ніяк не можемо назвати своїми домами. Більше того, ми навіть не прагнемо створити собі якийсь комфорт, бо то наш тимчасовий притулок. Для комфорту треба підтримувати свій духовний рівень. Написати якусь нормальну пісню, довести собі тим, що я шось можу зробити.
Ш: Раз на місяць їздити на море або лазити по горах.
К: У мене це все є, але мені ще треба по-справжньому у когось закохатися. Адже любов – то одна зі складових життєвого успіху. Це почуття повинне жити в людині, інакше не буде жодного бажання зробити шось класно.

КАЗКИ

- «Казки» – повернення до нью романтика: саме тому там так багато ваших старих речей?
К: Ми повернулися до старих речей, бо їх просто дуже багато. І я почав помічати, що нові пісні вже якісь більш «київські», ніж «новояворівські». І те мене найменше тішило. От, наприклад, «Годинник» – то вже чисто київська річ, викликана справами, які я бачу навіть пасивно, коли вмикаю телевізор, де пробігають якісь політичні малюнки. А в Новояворівську я того ніколи не робив, там мене цікавила лише музика. Мені б дуже хотілося, щоби люди сприймали і старий, можливо, навіть більш справжній «Скрябін», бо в Києві ми все ж таки помітно змінилися мозґами. Це правда, що «Казки» вийшли більш живі. Хоча то, скорше, завдяки нашим друзям, яких ми запрошували на запис майже кожної пісні. Ми самі навряд чи змогли б заграти так перфектно.
- Чому таке дивне оформлення касет, зокрема «Казок»?
Р: Тут немає якихось принципових канонів – хочеться, щоб воно нам подобалося.
К: Людина повинна себе почувати комфортно як в одежі, так і в оточенні тих речей, які вона виставляє напоказ, як у випадку обкладинки альбому «Казки». Хай собі люди пояснюють. Ми робимо з того кайф, щоб нам було на то комфортно дивитись. На обкладинці обличчя людини, яка розповідає казки.
Р: Якщо мова йде про концепцію – то такої в «Скрябіна» взагалі немає.
К: На повному серйозі.
Р: Ні в текстах, ні в музиці.
К: Але, може, вона буде.
Р: А може, вона і є. Але ми не робимо того спеціально.
- Чи ті люди, яких ви запросили до участі в запису «Казок», розуміли, що від них хотіли?
Р: А того й не потрібно було. Ми запросили їх, коли вже був готовий матеріал. Тобто він міг піти так, без дограння. А ми захтіли запросити на запис своїх друзів і знайомих. Наша позиція була такою: «Якщо ти справді прагнеш для нас зробити шось добре, то прийди, заграй все, шо ти хочеш». Люди приходили і самі собі обирали пісню з тих, що ми їм пропонували. Вони вибирали, щось собі вигравали, записували у студії і потім, в кінці, то так і зводили.
- Чим було викликане залучення інших музикантів до альбому «Казки» – браком власних ідей чи просто бажанням попрацювати з друзями?
К: Знаєш, останнім часом у музичному світі в Києві панували якісь нездорові тенденції. Було боляче спостерігати зі сторони за усім цим. Ті люди, які, скажімо, колись, не маючи грошей, були страшними колегами, тепер почали заробляти і перетворилися, грубо кажучи, на ворогів. Вийшов дуже вликий розрив між тими, хто заробляє гроші, і тими, хто їх не заробляє. У принципі, однією з цілей було звести тих музикантів докупи, щоб вони спробували разом шось заграти. Це вдалось, я вважаю. Адже після запису стосунки між тими, хто брав участь у запису, стали набагато тепліші. Ну, а з іншого боку, було бажання додати трохи «живизини» до нашої музики. Оскільки ми не дуже добре володіємо живими інструментами, хотілося, щоб це зробили професіонали.
- Чи не вважаєте, що ваші «Казки» вийшло дещо сумними? Звідки це передчуття війни, смерті тощо? Ці «Казки» не тільки для дітей?
К: Чи я знаю?Я вважаю, що «Казки» – оптимістичніші за «Птахи». Можливо, ті кілька речей, що всі чули, і справді сумні, в всього їх буде сімнадцять. Так що можна робити висновок трошки інакший – на альбомі панує оптимістичний настрій. Там не йдеться про війну як про фізичний стан суспільства. Мається на увазі зовсім інакша війна. Тобто хай собі кожен. . . Я просто не люблю розжовувати тексти. Хай собі кожен аналізує, а я буду тішитися з того, що мені кажуть люди. «Казки» – для всіх. Абсолютно. Хоча більше, все-таки – для дітей, дорослих уже не переробиш, а дітлахів ще можна навчити.
- Чи не здається тобі, що коли музика пишеться у студії місяцями, то саунд виходить надто професійний, себто черствий? Де ви більше любите працювати, у студії чи на концерті?
С: Може, то й правда, але у «Казках» ми досягли бажаного – брудного, підвального звуку. А питання про студію чи концерт безпідставне. Є групи виключно студійні, є такі, що грають лише на концертах. Ми об'єднуємо і те, і друге – то абсолютно різний кайф. У студії ти на створеному аудіоматеріалі досягаєш того, що хочеш, якихось своїх поставлених цілей, а на виступах спрацьовує якась перекачка енергії, від якої вже не можеш відмовитися – то наркотик, незалежно від того, чи ти вампіруєш, чи
- «Казки» важко назвати життєрадісним альбомом. Звідки депресняк, черепи і фрази типу «нема чого тішитися»?
К: Зараз уже є чого тішитися, скажу наперед. Але дійсно, до певного моменту не було ані визнання, ані бабок. Кожна людина, що грає музику, сподівається в душі, що її почнуть доганяти і що будуть якісь гроші. Ясно, що і я мав таке, може, приховане бажання. Ну, а депресняк. . . Просто вийди на балкон і подивися. Одні лише черепи бачу. Одні мухи літають. Але зараз я почав на то вже інакше дивитися. Я почав помічати позитивні зміни в нашій країні. Навіть на концерті на честь Дня незалежності піпл, що був внизу, був щиро занепокоєний тим, що відбувається в цій країні, в місці, де ці люди живуть. То теж високі сфери, але насправді неможливо створити нормальну країну, якщо людям все до дупи. Якщо люди натовпом біжуть за бугор і там лишаються. То ж страшно, коли людина тікає зі своєї країні і не шкодує.
- Чим пояснюється депресія, відчутна в «Казках» та «Мові Риб»?
С: То такий стиль – неоромантика. Було у нас гасло, навіть принцип життя: «Нема чого тішитись». Тішитися справді не було чого. Останнім часом спостерігаються тенденції до змін, але тільки тенденції. Змін не відбулося, тому що вони, я вважаю, повинні відбуватися в головах людей. І зараз те, що робить «Скрябін» – сучасно. Ми вже пробуємо достукатися до свідомості людей, щоб вони перестали спати і виходили просто у світ зі своїми ідеями та думками. Треба його змінювати, вливатися більше в життя. Те, що ходять поважні дідки у краватках і капелюхах, не значить, що їх треба боятися. Треба виявити свою позицію, бо вони не будуть робити для молоді шось нормальне.
- «Годинник» написаний як попередження Ростіку, що їхав до Москви. Всі ваші пісні мають такі корені?
К: Ми не аналізуємо те, що пишемо. Кожна людина нехай сама собі аналізує.
Р: Шоб ти зрозумів, що це таке, я тобі опишу процес, як робиться та чи інша пісня. От «Годинник». Андрій сидів на клавішах, збоку стояв Шура, вони грали, отримували нормальне задоволення, і це продовжувалося протягом чотирьох-п'яти годин, потім написався текст. Головне, щоб сам процес приносив задоволення. Пісня – виплеск емоцій, спосіб якось реалізувати свій внутрішній світ. Але це не обов'язково якісь конкретні емоції.
К: Просто пісня могла писатися і на другий день, і вона не була б пов'язана з тим, що Ростік поїхав до Москви. Але тоді мене той факт дуже пригнічував. На другий день цей факт гнітив би мене менше, але настрій залежав би від того, що в машині спустило колесо, хоча, ясна річ, пісня про то не написалася б.
Р: Тобто ми не пишемо пісень, як це роблять наші композитори і поети. Ми не створюємо шлягерів, не видумуємо мелодій. У нас зовсім трошки по іншому. . . (усміхається)Зовсім трошки по іншому. . .
- Як ви оцінюєте альбом «Казки» через рік після його запису?
Р: Він нам дуже вдався. По-перше, ми хотіли якось трохи реанімувати музику рок в Україні, і нам то вдалося, тобто, після того, як почали з'являтися якісь нормальні напрямки в тому боці. По-друге, люди зрозуміли, що популярна музика не може бути такою плоскою і однобокою, тому що альбом «Птахи» – він був такий троха запростий, бо він писався у студії всього лише тиждень, а ми хотіли довести , що популярна музика може мати і нормальний текст, і нормальний музон, і бути такою конкурентноспроможною, навіть, в такому тяжкому варіанті. Тому що переважна більшість людей слухає музику в такому варіанті, в якому вони звикли слухати, щоб побавитися, поскакати, а ми думаємо так, що музика мусить виконувати ту роль, яку вона завжди виконувала, вона повинна людей надихати, відкривати якісь нові двері в голові.
- Ваша пісня «Годинник» перегукується з піснями інших виконавців про війну. . . Невже скоро шось скоїться?
К: Цілий час іде якась війна, якщо ти про неї. Я не хотів би стати пророком. Бо якби так було, я вмер би з голоду – мої пророцтва нікому не були б цікавими. Наші пісні розповідають про дуже конкретні речі – вони всі про нас з вами і то, що з нами відбувається. Добрі і злі, сумні і прикольні – як «Коралі», наприклад. Але завжди правдиві і чесні – тут вже вибачайте. . .

ПОП, ШОУ-БІЗНЕС, ХІТ-ПАРАДИ, НАГОРОДЖЕННЯ, концерт

- Будучи задіяні у грі під назвою «шоу-бізнес», чи не боїтеся ви втратити притаманну вам відвертість, природність? Чи бувало таке, щоб шоу-бізнес на вас впливав?
К: У тому вигляді, в якому тепер існує «Скрябін», ця гра нам може створити умови, що знищать нас як групу (1997 рік). Однак у зміненому варіанті «Скрябін» існувати не збирається.
Р: Я боюся, що шоу-бізнес рано чи пізно почне нас у чомусь обмежувати. Але також надіюся, що ми зможемо якось того уникнути. Таке вже бувало: наприклад, продюсерське агентство «Нова» уявляло собі по-іншому проект «Скрябін». Зазначу, що жодних ультиматумів або претензій нам ніхто не висував. Просто ми мали різне бачення існування як такої групи «Скрябін».
- Чому на «Таврійських Іграх'96» вас визнали «найкращою поп-групою року»?
К: Я взагалі ставлюся негативно до класифікації стилів музики, розкладання її напрямів по поличках.
Р: До речі, в Європі це взагалі не прийнято робити. Подібна практика існує лише в США.
К: Чесно зізнаюся, оголошення нас найкращою поп-групою мене навіть дещо здивувало. Тому що від самого початку існування «Скрябіна» я думав, що наша музика приречена на смерть, що вона буде цікава небагатьом. І справді, від початку «Скрябін» слухали ті, кому подобався "Depeche Mode" и подібні до нього групи. І в той самий час багато з цих людей не знали, що той самий "Depeche Mode" є фундатором стилю нью романтик. . . Одначе те, що нас визнали нехай навіть у такій номінації, мені, звісно, приємно. Слава Богу, музика, яку ми граємо, змогла стати в Україні популярною.
- У чому, як ти вважаєш, секрет популярності такої важкої для сприйняття музики, як ваша?
К: Наші пісні пишуться для думаючих, розумних людей. На щастя, таких людей і нашій країні дуже багато – звідси й популярність. Чим менше в нас буде інтелігентної молоді, студентів, тим меншою буде наша популярність. І для того ми будемо писати такі пісні. Бо іншого «Скрябіна» не може бути.
- Що вам подобається у нинішньому статусі зірки? І що не подобається.
К: Я не вважаю себе зіркою, і певно, не буду вважати, адже наша музика не настільки комерційна. Я розумію – Стінг чи Філ Коллінз, їх знають мільярди людей. А тих виконавців, що є в Україні або Москві, не можна зарахувати до зірок. Це поняття я розумію по-своєму. І ніхто не переконає мене у протилежному, адже я дуже довго (усміхається) розмірковував над тим. . . Мені починає подобатися інше: що велика кількість людей, про яку я ніколи й не мріяв, почала з тою музикою рахуватись, почала щось собі аналізувати з неї, а не просто слухати ритм ударних інструментів. Ось це для мене головне. Мені дуже подобається, коли пісня концерту підходять люди і говорять якісь нормальні речі про те, як вони собі те чи інше зрозуміли з того «музона». А не про те, йолки, «який ти класний чувак і мені хавається, що ти не розчісуєшся з шостого класу». А не подобається (уміхається) усе інше, крім того, що подобається.
- Ти вважаєш «Скрябін» альтернативним проектом, а альтернативою чого він є?
К: Усього: політики, життя. Я не беру ні в чому участі, і в тому полягає моя альтернатива. Коли багато альтернативи, то вже опопсіння, то коли самоціллю є бути альтернативним. Зараз от уся та постнірванівська війна – суцільна кон'юнктура. . . Я не можу сказати, що я завжди займатимуся музикою – і не тільки тому, що вона мені може набриднути, хоча досі не набридла. Це таке довічне хоббі. Але ніколи не можна зарікатися – а раптом мені завтра каток руки переїде – і буде по музиці. Але музика – вона до тих пір, поки пізніше за неї не соромно. Якби наша музика стала нецікава нашим слухачам, то для мене було б шоком – бо я і сам люблю слухати те, що ми граємо. Напевно, я поїхав би туди, де мене ніхто не знає. . .
- Чи важливими для групи є хіт-паради?
К: Спершу ми дуже уважно стежили за нашими просуваннями в різних хіт-парадах. Але з часом зрозуміли, що це все керується грошима. Для себе справжнім серйозним та професійним хіт-парадом вважаємо такий в американському журналі «Billboard». А у нас все відносно. В Україні хіт-парад – то ще одна музична передача. Так, то потрібна серйозна підтримка та розкрутка українських виконавців, у тому числі і нас. Але, що стосується серйозності та професійності рейтингу, можна не сумніватися. Просто це треба називати не хіт-парадом, а «Музичною Передачею, Котра Виходить Кожен День В Один І Той Самий Час І Транслює Одну І Ту Саму Музику».
- У чому секрет вашого успіху?
К: Найголовніше наше досягнення – те, що ми втрьох разом. І якщо це вважати успіхом, то ніякого секрету немає. Ми граємо те, що хочемо, і, напевно, люди, що слухають цю музику, чекали її від нас почути.
- Що ти можеш сказати про об'єктивність національних хіт-парадів?
К: Їх усього два: на телебаченні – «Територія «А»», і на радіо – «12 – 2». Жоден з них не є об'єктивним навіть на 70%. Та вони й не можуть охопити всього. Єдиний об'єктивний хіт-парад, який я знаю – британський «Billboard», що базується на дослідженні продажу аудіо- та відеопродукції того чи іншого виконавця. До того ж там розділені стилі: джаз, рок, поп та інше. А у нас музикант, що хоче бути популярний, просить своїх знайомих просто дзвонити і голосуватиза нього. Якщо він живе в Києві, все стає ще простішим. Адже киянам легше додзвонитися, ніж тим, хто, скажімо, дзвонить з Прилук.
- Як ви ставитеся до слів Поплавського про блокаду українського шоу-бізнеса?
С: Та Поплавський придурок! Просто хора людина. З одного боку, дійсно не можна не бачити: російькі «зірки» лізуть на цей ринок. Вони не можуть змиритися із втратою 52 мільйонів аудиторії і щорічно цілого мільярда доларів прибутку, котрий не обкладався жодними податками та осідав за кордоном. Іноді ситуація просто ідіотська: чергову російську «зірку» загін автоматників веде на сцену, мимохідь розштовхуючи всіх ліктями. Гидкий вигляд, я нас нудота підступала до горла. Нас завше ображала присутність військ спеціально призначення на концертах «Скрябіна». Нібито якесь братовбивство в залі! Хоча все завжди проходило тихо-мирно. Люди, що стоять із кийками, дуже псують атмосферу концерту, забирають з неї енергію. . . А щодо фраз з приводу блокади українського ШБ, українська музика зараз на підйомі. Проблема була у відсутності в неї власної історії. І саме зараз вона робиться.
- Який був внесок «Території «А»» у вашу розкрутку?
К: Коли ми приїхали в Київ, передача тільки зароджувалася і була досить прогресивною. «Територія»А»» тоді мала багато ефірів на ICTV, і практично завдяки тій програмі ми піднялися. Анжеліка Рудницька запропонувала нам іти далі разом із «Територією «А»». Потім вони придумали проект, що називався «Територія Данс». Ми мали в ньому брати участь, а мені запропонували вести ту акцію. Я опирався, як коняка, а потім, дурник, пішов. В програмі нашими противниками були «Грін Грей», і в результаті ми мали перемогти. После першого раунду мені, вибачаюся, хотілося блювати. Після того я сказав Анжеліці, що більше не гратиму в ті ігри.
Р: Я взагалі не розумію, як «Територія «А»» стала такою, яка вона є тепер (1997 рік).
- Ви міняєтеся, але завжди можна відрізнити ваш своєрідний стиль. Не можу розгадати його секрет. . .
К: Приємно чути, але я того також ніколи не аналізував. Напевно, все дуже просто і примітивно зіграно двома пальцями. Зразу чути, що грають ті, хто не вміють грати. Можливо, у нас є якийсь настрій, заряд, але це все високі слова, в яких мені не хотілося б копатися.
- Ви були і є одними з перших, хто показав, що українська мова звучит абсолютно природньо на поп-сцені.
К: Та, певно, в тому було шось свіже. Сподіваюся, багато людей відчули, що на тій мові можна сказати абсолютно все. Для нас українська мова абсолютно органічна. Хоча були й досить смішні ситуації, коли нас запрошували в програми, бо ми говоримо українською.
- Для чого ви так часто берете участь у збірних концертах, молодіжних акціях?
Р:Надходять пропозиції, і це нас тішить. Організатори тих концертів знають, що «Скрябін» – то фронт молодіжної думки. Нас молодь дуже гарно зустрічає, добре реагує на нашу появу. Якщо немає ніяких протиріч, ми обов'язково погоджуємося. І ніколи нема такого, щоби «Скрябін» наполягав на якихось гонорарах, тому що багато акцій відбувалося в рамках руху боротьби проти СНІДу, всіляких олодіжних заходів. Ми завжди йшли назустріч організаторам, і ніколи не було проблем. То дуже нормально, коли артист отримує за виступ гроші. Нормально тому, що він купує за ті гроші інструменти, одяг. За них ми випускаємо для фанів листівки, і від себе можемо подарувати тимхто нас любить, поважає, слухає і підтримує. Але вимагати постійно ті гроші також неправильно. Я погано ставлюся до тих артистів, що надто тверді в тому відношенні, особливо коли йдеться про молодіжні концерти.
- Чому ви відмовилися від виступу на спільній українсько-російській «Пісні Року»?
Р: Для нас принциповим було питання про те, хто там буде виступати. І люди, що збиралися співати, не вселяли великого бажання виступати з ними. По-друге, квитки на той концерт були страшенно дорогі, і наших глядачів там не було. Я не думаю, що російські виконавці виступали «за так». А українцям пропонувалося прийти і виступити на одній «великій» сцені з метрами. А я чхав на таку сцену з дуже великої висоти.
- Чим пояснюється те, що Кузьма інколи під час концерту забуває слова?
Р: Та він постійно забуває. Йому фани підказують, і то є нормально. Він на сцені входить у такий стан, коли мусить оголити свої нерви. А ще тому, що він – людина безсистемна, не хоче сидіти вдома і вчити тексти. У цьому немає нічого проблематичного і нічого страшного. Концерт є концерт, а наш концерт більше роковий, альтернативний, троха панківський.
- Чи здивувалися ви, коли дізналися, що стали кращою альтернативною групою 1997 року?
Р: Ми до кінця не вірили, що в цій країні щось може бути правильне. Насправді це об'єктивна оцінка: «Скрябін» завжди був альтернативою, і нічого дивного тут немає. У нас в країні альтернативною вважається музика з гітарами й барабанами, а в світі, коли відбулася технологічна революція і люди почали грати на електронних інструментах, дуже багато альтернативників пересіли за клавіші. У нас тої революції не відбулося, бо тих клавіш не було і нема. Тому люди продовжують грати на гітарах, а електронна альтернативна музика практично відсунута. Тож ми, звичайно, втішились, що наз визнали.
- Живий звук для вас – це принцип чи певна необхідність?
Р: Нє, це напевно більше принцип. Ми є прихильниками справжньої музики, а вона не може бути фанерною. Кожна нормальна людина, яка йде на концерт, хоче почути і побачити, як люди грають і співають. Насправді концерт тільки для того і відбувається.
- Яке ваше ставлення до листівок з вашим зображенням і написом «Ми любимо «Територію «А»»?
Р: Це просто жахливо. . . Ця листівка виводить мене настільки! То було десь наприкінці лютого – на початку березня 1997 року. Вони сказали: «От, ми випускаємо листівки, чи не хочете взяти участь?» А у нас з ними були цілком нормальні відносини, які ні до чого не зобов'язували. Кузьма по своїй простоті сказав: «Та давайте, нема ніяких проблем!» Але я скромно попросив макет тої листівки, щоб її узгодити. Я просто не хтів лізти у стосунки Кузьми з Рудницькою і Бригинцем. Вперше ми ту листівку побачили у кіоску, то я б у тому кіоску не лишився жити. . . То просто жах.
- Ви відчуваєте себе зірками?
Р: То є чуже слово для нашої країни, нашого менталітету. Я себе почуваю популярною людиною, мене впізнають на вулиці, мене знають, мої пісні цитують. Є такі, що на нас ображаються, відверто агресивно ставляться. Зірки. . . То таке дуже чуже і штучне слово. Воно придумане для попсовиків. А ми ніколи не були такими.
- У вас на концертах бувають лажі?
Р: Бувають. Чесно кажучи, за той час, як ми на великій сцені, з лажами було трудно. В тому плані, що всьо ж під фанєру валилося. Ми ж останнім часом тільки почали вживу грати. Було таке, що в Кузьми під час гри під фанєру з рук вилетів мікрофон. Ну ти собі уявляєш таке? Ото лажа! Після таких речей і станеш живим артистом. Після того Кузьма і вирішив – співати тільки вживу. Такі справи.
- Чому ви відмовилися виступати на фестивалі «Пєсня'97»?
Р: Коли та акція тільки задумувалася, до нас дійшла інформація, що нас на неї запросять. І саме в той момент, від початку, ми вирішили відмовитися. І все одно, по Києві були розклеєні афіші, де згадувався «Скрябін». І позаяк співавтором «Пєсні» був «Національний хіт-парад», з котрим ми маємо добрі стосунки, ми все-таки вирішили згодитися. Але за умови, що не буде генеральних протиріч між реальним складом учасників та рекламою. З цією метою я попросив ту компанію («НХП») надіслати нам приблизний сценарій, список учасників та документацію по рекламі. В результаті наш партнер пропав, ніхто не дзвонив. І тут на телебаченні з'являється рекламний ролик зі слоганом «Всі найпопулярніші виконавці України». А я до того часу знав, що на концерті не буде ані Білик, ані Пономарьова, ані ще декількох дуже популярних в Україні виконавців. Тобто маємо тупу й дебільну рекламу та неповагу до українських артистів. В музичній тусовці існує міжкланова боротьба. І деяким здавалося, що ось зараз вони візьмуть участь у тому концерті і зразу опиняться у піднебессі. Тобто варто одному клану сказати «так», як усі інші опиняються за бортом. Ми страшно не любимо брати участь у таких речах. Ще один момент: на «Пєсні*97» виступали такі виконавці, від сусідства з якими нам стало б погано: Шуфутинський, Распутіна – коротше, нормальний такий списочок. І, нарешті – «Пєсня'97» – то така акція, на яку не прийде жоден наш слухач, хоча б тому, що квитки коштували – офіційно – від ста з чимось гривень. А були й по 500-600!
К: То не є жодний шовінізм, як хочуть деякі представити. В Росії є мільйон груп, з якими ми б із задоволенням виступили.
Р: Ви ніколи не були на змішаних російсько-українських концертах? За лаштунками присутня явна напруженість. Українські виконавці обкладені прапорцями: тут ходити не можна, тут сидіти, тут стояти, тут курити, тут пити, тут їсти. . . Якось ми виступали на подібному фестивалі «Донецьк запрошує друзів» – явно помилково, нас тоді ще ніхто не знав. А туди приїхали Понаровська, Павліашвілі, «Яблокі на снєґу», Кельмі – всі вершки. В ми тут, такі «роги» – у светрах, «гівноступах». Взагалі-то на фестиваль мала їхати страшно популярна тоді Віка, але захворіла, і ми її ніби замінили. І там всі ці речі, про які я казав, були чітко визначені. Було ясно: приїхала б до Донецька Віка – українська зірка номер один – нічого б не змінилося. Її б принизили до стану блохи.
- З ким з російських виконавців ви охоче виступили б?
К: З усіми прогресивними: «ДДТ», «Агата Крісті», «Чайф», «Аліса». . .
- Вас визнавали «найкращою поп-групою» та «найкращою альтернативною групою» – що справедливе?
К: Присудження «Скрябіну» премії в номінації «альтернатива» – то виправлення минулорічної помилки. Відверто кажучи, воно зіграло нам не на користь в комерційному плані.
Р:Тобто, ми мали певний статус у поп-музиці. Люди звикли до чогось, розклали по поличках: ага, найкраща поп-група, треба піти подивитися. А тут якась «альтернатива». То людей відлякує. Але в душі я тій премії дуже зрадів. У нас у країні біда з музичною критикою. На Заході музика, яку ми граємо, називається «нью романтик». Цей стиль завжди відносили до розряду альтернативи, навіть рок-музики. У нас всі чудово знають англійську рок-групу «Erasure», котра начебто попсово виглядає: по сцені стрибають двоє педіків. Але в Європі вони проходять лише по індепендент-чартах
- Як ви сприйняли те, що «Табула Раса» стала «найкращою поп-групою'97»
К: Я взагалі ці номінації всерйоз не сприймаю. Звичайно, це помилка. Музика «Табули Раси» популярна, але це рок-музика.
Р: Справа в тому, що присудження цих премій має велике значення для промоушена музикантів. Продюсер «Табули Раси» Віталій Клімов зайнявся тим, щоб зробити групу, яка грає добру музику, популярною. Через то премія «Табулі» була дуже потрібна. Там є свої інтриги. Премії присуджуються не без впливу продюсерів виконавців, але все одно, рада, що присуджує ті премії, зараз є прогресивною командою, що має свої свіжі думки. Вони тверезо оцінюють ситуацію в Україні і хочуть змінити на краще. Через то виходять помилки, які ти помічаєш, бо розбираєшся у музиці.
- Як ви ставитеся до спрямованості «Грін Грей» на Москву? Серед київської музичної тусовки їх не люблять. . .
К: Вони мають таке бачення. . . Молодці, я поважаю те, що вони роблять. У них добра музика, вони в Росії, напевно, найяскравіше. А ще їм від початку повезло з продюсерами. А щодо настроїв у київській тусовці – то правда.
Р: Особисто мені трошки неприємні вони як люди, їхній спосіб життя. Я б ніколи не зміг стати їхнім другом. Хоча пісні під настрій слухаю.
- Хто ваші улюблені техно-виконавці?
К: «Kraftwerk», напевно. То є професура, яка вчить усіх цих «орбіталів», як грати на клавіші. Вони створюють «техно» підпільно, а хтось потім на тому пише: «»Orbital», «The Orb», «Prodigy».
- Як почалося Кузьмове шоуменство і чим воно може закінчитися?
К: Моє шоуменство – це страшна справа, бо почалося на фестивалі «Вивих» к Львові. Нас вибігло на сцену чоловік 15, і кожний корчив шось своє, то була наша панкова студія «Спати». Усі тоді придумували собі якісь костюми, а ми пішли так, як були вбрані. До речі, десь у Чубая то записано на відеокасетаї, треба взяти і подивитися. Я вже багато грошей за те віддав би. . . Тепер уже повно людей – передових українських модельєрів, які пропонують свої послуги, кажуть, що ж ти зі своєю мітлою виходиш, ідеш на сцену так, як ти ходиш по вулиці. Пропонують якісь зміни в тому плані. Але я не знаю, моє шоуменство – то, певно, якась випадкова штука, що мене терплять на сцені такого, який я є.
- Яка роль студії «Нова» в розкрутці «Скрябіна»?Чи втручався у вашу творчість Юрій Нікітін?
К: Вони – перші люди, які піднесли те на професійний рівень. Тому що до того було: а , «Скрябін», нормальні чуваки, не заважають на студії, най собі сидять. А «Нова» зробила на то ставку, і їм треба пам'ятник за це побудувати, бо я не вважаю, що то є комерційна музика. На Заході, може, й так, але на Заході інше сприйняття, а вони тут надали нашій музиці комерційний статус – то дуже велика робота. Я відчував десь підкоркою, що мені треба Нікітіна слухатися, бо він знає, як то має бути. Але я теж знаю, і знаю по-своєму, і моє знання не збігається з його. Може, десь на 30-50% я його слухав, але все одно залишаться інші 50-70 відсотків. Думаю, якби «Скрябін» був основним проектом студії «Нова», тиску було б більше. Але мені дуже приємно було з ними працювати, бо то – професіонали. Я перший раз зустрів таких людей, які роблять усе так професійно, що можна позаздрити.
- Що вас найбільше дратує?
С: Українське телебачення, яке не може зрозуміти, що час перестати гратися з глядачем, він не дурень і сьогодні має можливість обрати, який канал і яку передачу дивитися. Так що не треба йому підсовувати халтуру.
- Як ви оцінюєте ситуацію в шоу-бізнесі (1998)?
Р: Зараз в українській музиці є дві тенденції: або розвиватися так, як в Росії, більш попсово, або залишитися собою. Українська музика почувається дуже добре зараз. Були зроблені такі кроки, що сприяли появі нових музикантів. Той самий фестиваль «Червона Рута» робив усе, щоб ріс рівень музичної культури. Шоу-бізнес потроху з'являється.
- Де, як на вашу думку, знаходиться межа між попсою та іншою музикою?
Р: Там, де закінчуються експерименти, починається попса. Ми ніколи не робили «так, як в когось». Ми шукаємо своє.
- Чи допомагає вам ваша популярність?
Р: Чим вона може допомогти? Я ховаюсь від сусідів, бо через моє пофарбоване руде волосся вони можуть викликати міліцію.
- Чи відносите ви «Скрябін» до танцювальної музики?
К: «Скрябін» я відношу до неоромантики. А неоромантик завжди відносився до рок-музики, навіть у такому ж музичному енциклопедичному порядкуванні на Заході. Просто можна і під рок-групу танцювати нормально. Правда, мушу скривити душею – сказати, що ми, власне, під такі вечірки приготували пару танцювальних реміксів на свої такі більш відомі пісні з «Мови Риб», «Птахів». З «Казок» ще не встигли (1997). І нових, які будуть на «Хробаку». Тобто зробили їх максимально сприйнятними на концертах такого типу. Тому що ми не можемо себе абсолютно ізолювати від танцювальних вечірок, або якщо нас туди запрошують – приходити і давити на всіх цим «сумним інтелектом». Ми мусим тим людям давати якусь віддушину.
- Ви брали участь у передвиборчій кампанії. А чи сам ти не хочеш піти в депутати? Чи приваблює тільки музична кар'єра?
Р: Нема часу для депутатства. І не скажу, що я займаюся музичною кар'єрою. Якби це було так, то все треба було б робити по-іншому. Радий, що ми створили те, що створили. Вся «Територія «А»» виникла тільки тому, що «Скрябін» колись видав збірку «Птахи». Ми абсолютно певні того, що робимо.
- Чи не мрієте ви про міжнародне визнання?
Р: Міжнародне визнання ми, як музиканти електорнної музики, навряд чи отримаємо. Бо ця музика залежить від технології видобуття звуку. Ми на сьогодні є споживачами такої технології. Наша студія на рівні 80-х років. Ми ні з ким на Заході змагатися не можемо. Всі зарубіжні групи працюють лише зі звуками, які їм створили інженери. Наприклад, «U2» спеціально їздили в Берлін до Брайана Іно за звуками для свого альбому «Achtung Baby». До нас така технологія приходить через кілька років. Але наша естрада може змагатися з ким завгодно. В Україні є чудові голоси.
- Якби тобі запропонували працювати на якусь політичну структуру, ти б погодився (квітень 1997)?
К: Я б спочатку розібрався, що то за організація. Є організації, на які я точно не працював би на жодних умовах – то комуністи та фашисти. А інші, якщо вони не суперечать моїм політичним переконанням – чому і ні. Я є досить далекий від політики, але, якщо людина вболіває за свою країну, то вона не може зовсім відокремити себе від політики. Так що все залежить від партії.
- Яка музика тобі подобається?
К: Віддаю перевагу неоромантиці. Ця течія виникла на початку 80-х. На Заході свого часу були дуже популярні «Alphaville», «Ultravox», "Camouflage", "Depeche Mode". Шура у нас на більш сучасних течіях з'їжджає: jungle, drum’n’bass, трохи рейвує. Але після того, як "Depeche Mode" випустив «Ультру», знову підключився.
- Яке місце ви відводите собі у хіт-параді української естради?
К: Принаймні, в десятку найліпших груп нас включити можна. Ми співаємо пісні, які багато кому, що називається, в кайф. У нас є свій глядач, і ми дуже тішимося з того. Останнім часом з'явилося дуже багато безголосих вискочок, на концерти яких ходять з пустими пляшками, щоби кинути в соліста (шкода, що не докидають). Я не стверджую, шо в мене чудовий голос, просто мені хочеться співати, і я співаю, шо хочу.
- Ви вважаєте бездарним Пономарьова?
К: Не думаю, що про людину, з якою співає 800-тисячний натовп киян «Моя ти зіронька», можна сказати шось подібне. В цього співака не лише добрий голос, Олександр посідає артистичність, дуже необхідну на сцені, а також дуже привабливу зовнішність.
- Які у вас стосунки з агенцією «Нова» та Ірою Білик?(літо 1997)
К: Зараз група знаходиться на межі розриву контракту з ними, до того ж ми є ініціаторами. Агенція зайнялася глобальним проектом Ірини Білик (і, треба сказати, вдало), і дуже мало приділяє уваги нашій групі. Крім того, агенція намагається нав'язати нам своє світобачення, що для нас є неприйнятне. А з Білик стосунки дуже добрі. Недавно вона навіть запропонувала свою кандидатуру на жіночу роль у нашому кліпі.
- Чим для вас була участь у якості «розігріву» у концертах Іри Білик?
К: У розігріві були свої плюси та мінуси. Завдяки тим концертам ми побували в тих містах, куди самі ніколи не поїхали б виступати. То було для нас доброю рекламою та класною можливістю заявити про себе. До мінусів можна віднести те, що доводилося співати під фонограму – то було обов'язковою умовою концерту. А фонограма не передає всієї специфіки та енергетики пісень. Зараз ми більше думок висловлюємо в своїх піснях.
- Чи пишете ви тексти іншим виконавцям?
К: Я дуже рідко пишу для інших. Ми пишемо пісні для себе, але якщо вони по деяких причинах – чи слова запрості, а чи музика залегка – нам не підходять, пропонуємо, може кому треба. В основному то люди, які не мають бабок, і не мають як «просунутись». Кожна людина має право на існування, най пробують.
- Ви казали, що «НАК» займається нелегальним розповсюдженням альбомів. . .
Р: Кожна рекорд-компанія займається тим. Я маю на увазі нелегальні тиражі. Ми не контролюємо тираж: контроль може лише спровокувати цей процес. Наші претензії до «НАКу» стосуються некоректної роздачі цією компанією ліцензій на нашу касету в інші міста. «НАК» продає обкладинки та право копіювати фонограму на місцях. А копіюють на місцях неякісно.
- Розкажіть про пісні, які вийшли на російській студії «Утєкай звукозапісь».
Р: Ми дуже задоволені релізами, що вийшли на «Утєкай звукозапісь». В одну збірку ввійшла наша пісня «Брудний космос». А на другій – кавер-версія «Behind The Wheel» "Depeche Mode". Ці релізи заявили про нас в Росії. У нас з'явилися там друзі, з якими ми листуємося через Інтернет. То був правильний крок. Причому його зробила сама «Утєкай звукозапісь». Вони самі запропонували нам співпрацю. Ми самі б ніколи не смикнулися.
- Чому Кузьма ненавидить «Мумій троль»?
Р: Всередині я розумію, що «Мумій троль» реалізував те, що Кузьма бачив у собі і не міг в свій час здійснити. Йому забракло впертості. Очевидно, це його і мучило. Фантастичний успіх «Мумій троля» для нас, людей, що добре знайомі із західною культурою, то зрозуміла річ. В Європі дуже багато таких груп. А в Росії їх не було. Ось «Мумій троль» і вибухнув, як бомба. Кузьма розумів природу того явища, і тому нервувався. У нього, окрім «Скрябіна», є багато музичних ідей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш «Мумій троль» чужою для нас групою. Це моя рідна музика – я граю на гітарі. Якщо все добре складеться, я зберу групу, яка існувала у 1989 році, і заграю гітарну музику.
- Чому під вашу музику танцюють, хоч її не можна назвати танцювальною?
С: То ви в них питайте, у тих, що танцюють. Але й це можна пояснити лише таК: те, що ми співаємо, рухає не лише їхньою свідомістю, а й руками і ногами, хоча ми не закликаємо: «Руки! Ноги!» Такою є людська природа, але нам самим дивно, що під нас танцюють. У випадку «Птахів» і частково «Мови Риб» – це були проекти, максимально пристосовані до танцю, бо, приїхавши до Києва, ми були частково на роздоріжжі і в цьому випадку пішли на танцювальну музику за диктатом моди, застосувавши барабани та модні на той час ритми. У нас більшість людей, шо ходять на концерти, приходять на танцювальну музику, так вони навчені.
- Що принесло вам ваше лауреатство на «Золотій Жар-Птиці»?(1997)
К: По-перше, до останньої хвилини для нас то було несподіванкою. А по-друге, я добре відпочив із дружиною в Анталії. Вражень – море. Поки що перетравлюю. Але під враженням жодного твору ще не написав. У нас Ростік – поет, я просто передаю свої думки, які він складає у тексти пісень, що надалі записуватимуться у нашій студії.
- Хто з дівчат української естради вам подобається?
К: На українській естраді вже давно нема дівчат.
- Що допомогло вам піднятися до вершин естрадного Олімпу?
К: Талан. Я взагалі вважаю аномальним явищем те, що ми тепер там, де ми є. Це заслуга і наших друзів, які приклалися до нашого успіху.
- Чи відчуваєте ви себе популярними і наскільки це приємно?
К: Я ставлюся до того спокійно. Популярність – поняття відносне. А після того, як я підстригся, взагалі можу без мороки пересуватися вулицями. Ніхто не впізнає, і я з того дуже тішуся.
- Чи не хотіли б ви знятися в якійсь гумористичній програмі?
К: Нас уже запрошували «Довгоносики». Напевно, спробуємо. А ще відкрию тобі таємницю: тепер ми працюємо над програмою «Польова пошта», де зіграємо ролі солдатів. Шура буде наймолодшим, Ростік – «черпак», а я – «дід».
- Чи ви не думали стати автором музичної телепрограми?
К: На радіо «Столиця» ми з Ростіком ведемо тригодинну музичну програму (1998). Про інше наразі не думаємо. Чесно кажучи, просто немає часу чимось займатися.
- Ваш сценічний образ формується стихійно чи якось планомірно?
Р: То ніколи не відривається від загального світогляду. І я не думаю, що одяг людини повинен створюватися додатково. Ми не Мадонна і не Майкл Джексон.
- Чому ви відхрестилися від «Території «А»»?
Р: Не те щоби відхрестилися. Ми цінуємо, що вони зробили для України, і в якийсь момент вони були досить прогресивними в українському шоу-бізнесі. Але зараз зупинилися. Можливо, з часом вони зміняться, зроблять кращі кліпи, багатшу музику.
К: Звичайно, добре обговорювати людину, коли її нема в нашому колі, але останнім часом мені не подобається те, що вони роблять.
- Хто вам подобається з українського шоу-бізнесу?
Р: «ВВ», «Табула Раса».
К: «Грін Грей», Білик, Пономарьов. Принаймні, ці люди піднімають якість. Назву ще «Плач Єремії». Мені подобаються, що з'явилися альтернативні люди, яким вилізти тепер надзвичайно важко – «Мотор'рола» ваша, «ІОА-4», «Спалахнув шифер».
- Хто представляє офіційно ваші інтереси?
Р: Ми зараз офіційно працюємо з «Таврійськими Іграми», з якими є компанйонами в спільній діяльності. Поки що результатів немає (поч. 1998), але є плани на майбутнє.
- Чи не маєте бажання розширити сферу діяльності – кіно, відео?
К: Добре, що ти не сказав – випускати якісь консерви.
Р: Кіно у нас ніхто не знімає. Відео на нормальному рівні – досить дороге задоволення. Кіно знімали ще в 1989-90 роках у себе в Новояворівську, коли наш режисер Зайковський займався такими собі паралельними справами. . .
Р: Мається на увазі один з жанрів кіномистецтва – паралельне кіно.
К. . . Зараз (1997-98) у Києві відкрилося нове радіо «Столиці», ми на ньому робимо свою програму, де крутимо нормальну музику, на якій ми виросли, і даємо мінімальний аналіз, мінімальну інформацію, яку беремо з Інтернету. Ми відтворюємо те, чого насмокталися колись з польського радіо.
К: Ми не чуємо в Україні подібної програми, а хотілося б, щоб вона існувала.
- Як ви ставитеся до публікацій у «Бульварі»? Чи не надходили вам подібні пропозиції?
К: Збрешемо, коли скажемо, що ми то не читаємо. Пропозицій не було, хоча ми переконалися, що подібні публікації – штука награна. А ми в шоу-бізнес не бавимося.
Р: Справа в тому, що ми не є учасниками шоу-бізнесу, ми є, в якомусь сенсі, диктаторами в певних музичних напрямках (принаймні, були до цього часу). Тобто, «Птахи» багато чого зірвали в цій країні, особливо в молодіжній культурі. «Казки» також це все кудись повернули. Ми намагаємося і далі бути такими людми.
К: Вважаю, коли людина починає бавитися подібними речами, вона пропадає як творча одиниця. Це моя думка. Вона відчуває, що їй мало досягнутого, а мізків щось змінити нема, тоді вона йде в «Бульвар», щоб придумувати ті скандали. Ти не вважаєш, що ми приділяємо забагато уваги такому мізерному явищу, як «Бульвар»?Я пропонував би на цьому закрити тему. Проте продовжу, щоб тебе переконати, хоча не знаю, чи переконаю. Вони дуже примітивними способами привертають увагу дуже багатьох людей. І роблять то ницо, тому що оперують примітивними, недобрими, вульгарними речами, щоб відвернути людей від чогось нормального.
Р: То їхній хліб. Таке завжди було у світі і буде. Куди мі від того подінемося? А ми не збираємося нікуди подіватися.
К: Ти, як святий Петро, питаєш, ніби вже треба обирати, чи наліво, чи направо.
Р: Я тобі поясню, що таке бавитися в шоу-бізнес. Найняти стиліста, прес-аташе, цілу купу різних людей, посадити їх і сказати:»Так, пацани, будемо заробляти бабки із завтрашнього дня. Ти шиєш одяг, але такий, щоб захавався всім, ти напишеш казки, але такі, щоб там стріляли і про них говорили, ти будеш знімати кліпи, але щоб вони людям дуже сподобалися».
К: Не видавай секрет, бо завтра буде тут купа людей.
- Чи згодні ви з тим, що шоу-бізнесова система більше використовує вас, ніж ви – її?
Р: Але шоу-бізнес до нас приходить, а не ми до нього. Ми – не адміністратори, ми – творчі люди. Може, «Таврійські Ігри» візьмуть то в свої руки, зробивши, наприклад, тур «Скрябіна» по Україні.
К: Ми не виженемо за двері людингу, яка прийде і викладе якісь конкретні реальні пропозиції, бо поки що все було на рівні дитячого садка.
Р: Шоу-бізнес буває нормальним. Мої боги зараз – «U-2», вони не тратили гроші на купівлю островів у Тихому Океані, гроші йшли на постановку шоу.
- Що буде, якщо ваша популярність буде падати?
К: Все залежить від нас. Ми не намірені здавати свої позиції. Сьогоднішній період роботи (квітень 1999) нагадує мені час десятирічної давнини – голова працює унікально, експерименти вдаються і взагалі, все, що робиться – до кращого. Наприклад, дуже приємно, що ми вже маємо за собою «зіркову хворобу» – ну її в болото. Неприємна штучка: ходиш, як пава з пір'ям у задньому місці і думаєш, що ти – пуп землі. А насправді – просто пуп. . . За півроку «хворіння» ми були в студії по кілька годин на тиждень. Для порівняння – останній місяць ми працюємо по кілька годин на добу. Записуємо матеріал одночасно для чотирьох власних проектів плюс для людей зі сторони. Цікаво робити щось для сторонніх. Вникати в чужі голови – то так, ніби дивишся, як хтось сексом займається у тебе вдома. На твоєму дивані. Нормальне порівняння? Ненормальне. Так що вже цікаво. І музика різна в тих людей, як і вони самі – від кіберпанка до московіської попси – але ми в кожну роботу душу вкладаємо. Імідж студії, розумієш. . .
- Чи реально в Україні заробити пристойні гроші?
К: За-ро-би-ти – то правильне слово. Їх ніхто на халяву не дає і добре робить. Треба добре «шурупати» мозґами, щоб за роботу тих мозґів заплатили. Часом то виходить не найкраще – наслідок моєї чорної сутності, але в більшості просто «екстра». В чому проявляється моя чорна сутність? Я містик за натурою. І часто-густо, знаючи, що так не можна, випробовую долю – роблю всьо навпаки. Вірю у випадок, в містику, в гроші, звичайно – тут я реаліст.
- Років через двадцять прийдуть нові амбіційні групи, і вам буде мало місця. . .
К: Не треба забувати про наші амбіції. Нас завжди «під'юджувала» добра, якісна конкуренція і ми прогресували. Ми помремо, як цікава група «на безриб'ї» – коли навколо нікого не бкде. Коли з'являться молодші – тримайтеся – ми помолодіємо разом з ними. Маємо, до речі, новий матеріал – дуже добрий симбіоз старого і прогресивного. Має свій шарм.
- Чи здатні ви на якісь «вибрики», щоб звернути на себе увагу?Чи викликаєте інтерес до себе штучно?
К: В нас завжди виходить навпаки. Щоб відвернути. Але тим самим привертаємо ще більше. І слава Богу. Якийсь час тому я підстригся, щоб менше впізнавали – так всі тільки про то і говорили. На вулиці стало легше, але в кожній газеті мусолили. А викликати інтерес штучно – то вже називається «Я брешу». Штучне завжди несмачне. Так, як квіти пластмасові не зрівняти з живими. Треба людиною бути, а не мавпою.
- Мене дуже засмучує кліп «ВВ» любов – щось мені погано від тієї любові.
К: Я люблю «ВВ», і тому мої слова, можливо, будуть необ'єктивними. Дай Бог всім музикантам в Україні знімати такі «погані» кліпи. Як на мене – то є дуже добрий рівень. А з іншого боку, є люди, якотрі могли б зробити краще, але самі про то не знають, або їм не дають. Або вони не хочуть самі – то практично одне і то саме. Часом двері треба ногою відкрити, щоб з тобою рахувалися. Чи відкривали ми? Фактично, так, але зачиняли руками, а треба було так само – копняком. А ту зустрічають по одягу, а провожають. . . Ти знаєш.
- Чи не ображають вас лаври поп-зірок (після вручення премій за «Кращу поп-групу»)?
К: Боже мій. . . хай вони собі шуфлядкують, то їхня справа ярлики вішати з назвами, а нша справа грати і щоб то було нормально. Я в кожному інтерв'ю кажу, що в нас в Україні нема жодного компетентного музичного критика. Їм, щоб в тому розібратися, треба мінімум Берклі закінчити. У нас люди судять поверхово, прослуховуючи одну пісню «Птахи» і не врубуються, що ми за своє життя записали більше сотні пісень як «Скрябін». І я не маю їм то за зле, бо вони є люди недалекі.
- Що ти відчуваєш, коли виходиш на сцену і бачиш напівпустий зал?
К: Просто шкода, що в тому місті, де той напівпустий зал, так мало людей, які хотіли б змінити щось на добре. Бо я рідко бачу злих людей. Ті, які приходять на концерти «Території «А»» – не злі люди, але у них, по-моєму, вітер в голові. Що мені не пасує.
- Кому б з наших виконавців ти першому потиснув руку?
К: «ВВ», напевно. Тому що «ВВ» були перші, хто показали, що українці шось можуть. Знаєш, коли я був в армії, все було таке туманне. . . і Україна вся, і музика українська. І тут я вмикаю «Ранкову пошту» на «Останкіно» і бачу «Танці» «ВВ». Мені просто жити схотилося. Другим потисну руку «Гадюкіним». Я від них ходив в шоці три місяці. А потім і всі іншим, навіть «Грін Грею», хоч вони по-російськи співають, але по великому рахунку, то є люди, які роблять нормальну музику.
- Яке ваше ставлення до того, що журналістів для схвального відгуку треба задобрювати фуршетами?
К: Мене дуже мало обходить задобрювання журналістів. Серед них, так само як і серед музикантів, добра половина – барани, які не в змозі донести жодну варту уваги інформацію. А ті, що з головою, і без фуршету звертають увагу на важливі події, бо то, врешті-решт, їхній хліб, правда? Треба робити свою справу добре, а фуршети – нехай «ліві» «лівих» споюють.
- Тепер «Скрябін» під патронатом «Таврійських Ігор»?
К: Насамперед, наші стосунки з «Іграми» можна охарактеризувати як партнерські. «Ігри» не займаються продюсуванням групи «Скрябін», як і група «Скрябін» не просить продюсування. «Таврійські Ігри» з доброї волі надають нам необхідну допомогу – утримують приміщення нашої студії, допомагають вирішувати поточні проблеми. Ми, в свою чергу, підтримуємо всі концертні акції «Ігор», допомагаємо створювати на своїй студії рекламні радіо-ролики, залишаючись абсолютно вільною групою.
- Хто найбільше допоміг і найбільше заважав «Скрябіну» протягом тих десяти років?
К: Хто допоміг – з задоволенням скажу в хронологічному порядку: «Територія «А»», агентство «Нова», «Таврійські Ігри» і конкретні люди – Тері, Клімов, Яковенко, Кулішенко, Богуцький, Бурман. А ще задовго до Києва, у далеких 1989-93 роках – Юрій Дацко, Мирослав Турко, Володимир Зайковський, Василь Янчар, Володя Бебешко, Ростислав Штинь і багато інших – всіх назвати не встигну – папір закінчиться. А тим, хто заважав, бажаю щастя – тільки нещасні люди можуть заважати іншим робити добро.
- Чому не афішується талант Шури як художника?
К: Шура – дуже талановитий карикатурист, як на мене. Не знаю, чому він не віддає малюванню належної уваги. А поки що – нема що афішувати.
- Ви розійшлися зі студією «Нова» влітку 1997 – невже самим краще?
К: Тільки лінивим краще, коли за них частину роботи може зробити хтось. «Нова» нам дуже допомогла на початковому етапі становлення в Києві. Але, взагалі кажучи, ніхто ніколи не займався продюсуванням групи «Скрябін», крім самих нас. Єдине, що нас завжди стримувало в плані прогресу – відсутність професійної студії. Тому ми вирішили на зароблені гроші першим ділом купити апаратуру в студію. З «Новою» у нас було різне бачення того, якою має бути наша група. Якби мине розійшлися, почалися б конфлікти. Ситуація вже і так була досить напруженою. А так ми розійшлися якщо не друзями, то принаймні не ворогами.
- Як ти створюєш собі необхідний для концерту добрий настрій?
К: Сьогодні в мене був поганий настрій, але я вийшов, побачив, що всі усміхаються, і самопочуття змінилося. Завжди більша енергія перемагає меншу. Я не міг задавити своєю енергією тих людей, хоча це можливо. Буває, що одна людин може заразити депресією тисячу.
- Чому, на вашу думку, перший вихід Андрія на «Червоній Руті» не був успішним?
К: Ми мали тоді таку форму – грали запросто та нецікаво для широкого загалу, то була аванґарда. Її можна вирізнити з усього, що там було, з-за панкової суті. Бо більшість із тих, хто приїхав, були припопсовані, а ми – такі панки – вилізли на сцену – голі по пояс, страшні. Тоді це не була комерційна музика, а зараз, напевно, є. Бо багато чого змінилося: країна, публіка, люди почали слухати більше якісної музики. А наша музика десь нагадує її і при тому маємо зрозумілі тексти, то дуже впливає, як, наприклад, на мене вплинула польська музика. Коли я слухав "Depeche Mode", то не знав англійської настільки, щоб зрозуміти, що вони співають, аналізувати їх. А коли я слухав польську музику, тексти були зрозумілі, і музика була наближена максимально. Я не розділяю думки, що українською мовою не можна робити комерційну музику, можна співати будь-якою мовою. Я вдома слухаю китайську музику, мені страшенно подобається, і 2 турецькі касети привіз.
- Ви не відхрещуєтеся від чиїхось музичних впливів на вашу творчість?
К: Навіщо заперечувати правду? Досі, коли в мене депресія, я ставлю "The Сure'', коли потрібна енергія – "Depeche Mode" або панк. Так має бути.
- Вам не здається, що ви можете взяти участь в «наступі» українських музикантів на Росію?
К: Хто його знає, ми таких планів не складали. Якщо запросять, впиратися руками й ногами не будемо.
Р: Нам якось пропонували гастролі по Уралу. Чесно кажучи, в мене та перспектива викликала страх.

МАШИНИ

- Чи правда, що з машинами пов'язані найтепліші спогади в твоєму житті?
К: Так, це моя найулюбленіша іграшка. У мене був родич, який працював водієм і пускав мене за кермо ще з чотирьох років, не дивлячись на те, яка то машина, легкова чи вантажівка. Так що я переїздив майже на всіх видах транспорту ще до першого класу. Я завжди мріяв про власну машину, але це було неможливим через матеріальний стан батьків, а тим більше в мене. Першу мвою машину я купив перед випускним вечером вже в інституті. Я приїхав на класній «Побєді», яку купив за двісті доларів і з цього почалася моя автоепопея. Я позичив в своєї колєжанки ті двісті доларів, навіть не розповівши їй, на шо саме, а дома сказав, що машина ше менше коштує. Так все почалось.
- Відомий твій талант до ремонтування машин. Відомий випадок, коли ти відремонтував автобус, на якому ви з львівськими музикантами верталися з Берліна. Ти тому десь вчився?
К: Я ніде не вчився. Я дійсно маю якесь спеціальне чуття до машин, а якщо я вже щось відчуваю інтуїтивно, то я можу все зремонтувати, а якщо не відчуваю – просто не лізу. Тоді я був уже досвідченим водієм-механіком, бо моя «Побєда» хоч і була надійною машиною, весь час ламалася, разів п'ять-шість на день. Я ніколи не любив їздити автобусом чи тролейбусом. Зараз я, напевно, не дав би з тим ради, як тоді, тому що «Фольксваген» набагато менше ламається і мені немає що ремонтувати. Я навіть в середину до нього не лізу, тому що там витончений механізм. Як він має якісь поламки, то я маю колєґу в Новояворівську і до нього спеціально їжджу.
- В одному інтерв'ю ти казав, шо не любиш дітей. То кого або що ти любиш, окрім машин?
К: Ні, так не можна казати! Я страшенно люблю мудрих дітей. Я не люблю тільки тупих дітей. Але відсотків на 90 все залежить від батьків, а я дуже не люблю тупих людей взагалі. Я дуже люблю в гори їздити, але це теж пов'язане з машинами. Там дуже легко знайти недоторкані місця і розібратися в самому собі. У місті це неможливо, бо тут стільки власних і чужих проблем, що ввечері вдома ти вже висмоктаний. А туди просто приїжджаєш, там немає ні телефонів, ні колег і ти копаєшся в собі. Дуже файно робити аналіз тих речей, якими займаєшся.
-Що означає твоє захоплення їздою на ровері?
К: Це давня історія. Я купив нормальний ровер лише недавно, а мріяв про це з четвертого класу. Ше школярем я мав велосипед, в якого обов'язково або колесо спускало, або сідло відвалювалося. Я їздив на ньому, сидячи на багажнику і дотягуючись до педалей та керма. Тепер я кидаю курити, шкодую, що не купив ровер раніше. Це справжня машина життя!
- Які твої найулюбленіші зайняття і найбільші мрії?
К: Я дуже люблю їздити машиною. Тоді відпочиваю по-справжньому. У машині люблю послухати гарну музику – тільки вибране. Це підтримує мене в спокої, бо якщо буду слухати щось погане – у стовп заїду. У мене в машині завжди багато записів польських груп. А мрію я мати сина, щоб потім ним пишатися. Мені однаково, яку професію він обере, був би хорошою людиною. Найзаповітніше моє бажання – мати власну музичну студію, але щоби та студія була у Швейцарії, в горах. (1997).
- Розкажи про початки своєї любові до автомобілів, про «Побєду».
К: О, то було кіно! Ми вирішили укласти «угоду століття» – поїхати до Німеччини і там продати за нереальну ціну «Побєду», яку я купив за 200 доларів. Німці на кордоні, коли побачили той агрегат, були в шоці і не хотіли нас пропускати, али ми придумали, що їдемо в Амстердам на виставку старих машин. Наша ж була 53 року випуску, багажник у ній підпирався ручкою від лопати, але всередині вона була дуже красива. Німці пропонували нам за неї тисячу марок, але ми не віддали. Повернулися додому, розмалювали її в різні кольори, і вона стала просто супер. Приїхавши в Німеччину вдруге, я зіштовхнувся з аферистами, і довелося з якимись панками міняти ту машину на «Опель». І поки я гостював у Німеччині, у нас вийшов закон про заборону ввозу автомобілів старше 10 років, а «Опель» мав 11, і він лишився стояти в німців, як пам'ятник. Додому я повернувся на машині зі знайомими і знову купив «Побєду». Ми придумали новий спосіб подорожувати: прикинули, що купити таку машину і прокатитися на ній в Берлін дешевше, ніж купити квитки на потяг для п'ятьох, тож кидати її там не так шкода було. Друга «Побєда» була дуже оригінальна, мені її шкода, я її якомусь німцю продав, коли вона уже майже не заводилася. Третя «Побєда» (вони чомусь ламалися всі саме в Німеччині, мабуть, бензин не підходив) зараз стоїть забетонована, як пам'ятник, неподалік від одного техноклубу в Берліні. Зараз я знову шукаю по оголошенням, може, хтось «Побєду» продає. . . Але далі я пішов шляхом практичності. Ми стали багато їздити Україною, і я купив собі «Фольксваген Гольф» другої моделі. Він нам служив добру службу – за два з зайвим роки ми на ньому наїздили 200 тисяч кілометрів. Після того я купив «Фіат Тіпо» – купився на його зовнішній вигляд, хоча мені всі казали, що то слабенька машина. Але вона непогано себе показала. Я вщагалі дизелі дуже люблю, їхній врівноважений шум навіює впевненість. Ми на ньому знову в Німеччину збираємось. . . Я – автомобільний фанат, люблю машини добрі й надійні. Недавно зробив відкриття: я за кермом відпочиваю. Більша частина мого часу – то студія, концерти, а в машині відволікаюся від усього. А от коли сиджу поряд з водієм, відчуваю дискомфорт – руки і ноги постійно в русі, ліпше самому керувати машиною. Зараз я доволі дисциплінований водій, бо маю дочку – їй шість місяців (поч. 1998 р), але вона дуже любить їздити на передньому сидінні коло мене. І так їй солодко спиться. . . Звичайно, я ризикую, що мене оштрафує ДАІ, але сон моєї дочки для мене дорожчий. Траса «Київ – Львів» уже вся слухає дискографію «Скрябіна».
- Кузьма ще не заразив вас бажанням кататися на велосипеді?
Р: Важко заразитися такою манією. Треба, по-перше, велік купити, а по-друге – знайти час на ньому кататися. Він, до речі, катався на веліку лише тоді, коли вдарив сильний мороз. Машина не заводилася, а то було в неділю. Йому дуже не хтілося її заводити. Він сів і приїхав до мене пару відеофільмів взяти. В неділю чуваку захотілося подивитися фільм. Правда, він мало дещо не відморозив. . .

ВІДПОЧИНОК, ПОДОРОЖІ

- Вам часто вдається відпочивати?
К: Концерт – найліпший відпочинок. Прийти з людьми побіситися – то, по-моєму, самий нормальний відпочинок. Вони таку енергію дають! Люди, що ходять на наші концерти – мудрі, інтелігентні, інтелектуальні. Я то відчуваю.
- Ви відпочивали в Анталії. Чи не думав ти, як сприймуть ваш теперішній «крутий» відпочинок в Новояворівську?Це був перший відпочинок за скільки років? З ким ви їздили?
К:Я не думаю, що хтось сприйме то як настільки «круте». Якщо розібратися, то в Новояворівську більша частина людей може собі дозволити поїхати не то що в Анталію, а й у Тайланд. Їх не дуже дивує, що я побував у Туреччині – радше те, що я побував там тільки тепер, а не п'ять років тому. Зараз усіх взагалі дивує, що я приїжджаю додому на «Фольксвагені», а не на «Мерседесі». Багато хто чомусь думає, що я маю страшні гроші. Тому я почав усіх дурити: по телебаченню можу заявити, що купив собі «дику» студію чи ще щось подібне. Мені просто набридло говорити, що все невдало і погано. Настав час казати, що все нормально, і, можливо, якраз усе зміниться на краще. А не відпочивав я вже з 1986 року – значить, то було вперше за 10 років. Ми були удвох з дружиною. Шура з Тарасом не захотіли поїхати, бо воліли купити собі нові мешти і нові штани, які, здається, уже порвалися (усміхається), і не побачили такого кайфу. Власне, хлопці «прокакалися» з великої літери. Я набрався в Анталії стільки емоцій, що міг би написати книжку про ці сім днів. Я навіть не очікував, що може бути щось таке суперове! Знаєш, що таке їздити на джипі у пустелі? Ми їздили по грецьких руїнах, де ніхто з наших «совкових» туристів не буває, бо туди просто немає дороги. На джипі, який взяли напрокат, возилися по бездоріжжю, по руслах висохлил річок. Це був космос. Я не знаю – мені навіть здається зараз, що ми там не були.
підживлюєш.
- Як ви відпочиваєте?
К:Як усі. Задираю ноги на стіну, лягаю на диван і включаю телек. . . Банально? А ви думали, що я забираюся на сосну, дивлюся на небо і чекаю, поки космонавти прилетять? Дуже люблю на балконі ввечері сидіти, я на дев'ятому поверсі живу. А ще найліпший відпочинок – то концерт.
- Ви любите відпочивати?
К: Часу на відпочинок у нас зараз мало, але і слава Богу, бо коли людині нема чим зайнятися, в голову лізе всяка дур. А так любимо всі вибиратися в ліс, а ще я дуже люблю дивитися на плин води. Особливо то красиво в Карпатах – така динаміка!
- Ви любите подорожувати «дикунами» чи цивілізовано?Крим любите?
Р: Дико цивілізовано – з рюкзаками на багажнику машини, потім намет на березі моря. . . Улюблене місце в Криму – село Веселе. Там дуже дешеве і якісне вино. Я, як справжній жмот, страшно радію, коли за 70 копійок купую літр вина. . . Та, вино ми п'ємо, і будь-який алкоголь, тільки в міру. Найголовніше – не зловживати.
- Що у вашому житті є найбільшою спокусою?
К: Хочу побувати у різних місцях – я страшно люблю подорожувати. І я просто дурію, що не зможу побувати там, де хочу. Страшенно хочу в Австралію, полазити там, де нікого немає. Страшно люблю відлюддя.
- Ви одна з небагатьох груп, хто знаходиться ближче за інших до природи. Не марите Непалом?
К: Ми усвідомлюємо собі дуже реально одну штуку – на світі всі речі відносні і природа разом з ними. Кожен день зникає 5 видів живих істот і рослин. Треба ловити момент і користатися з того, що залишилося. Натура чистить душу. Коли знаходишся в «ступорі», дуже корисно виїхати в гори і мох поїсти – то образно, звичайно. Я веду до того, що кардинальна зміна обставин існування вивільнює нові простори в голові, які відновлюють нервові клітини. Я дуже люблю подорожувати на машині. Минулого року побував від Амстердаму до Венеції. Відпочивав в Хорватії, на острові Крк – гори, море, зовсім новий світ, який існує поряд з нами.
- Як ви з'їздили до Німеччини навесні 1998 року?І як ви познайомилися з вашими тамтешніми друзями?
К: Поїздка справила на нас величезне враження. Ми заїхали аж до Амстердама, побували й у Берліні, куди я сподіваюся з'їздити ще раз, бо не встиг зустрітися зі своїми колегами з «Camouflage». А познайомилися ми абсолютно випадково, в 1994 році. На фестиваль «Марія» в Трускавці лідер "Camouflage" приїхав у якості продюсера однієї молодої німецької групи, а заодне вирішив подивитися Україну, оскільки ніколи тут не був. Ми його впізнали, підійшли, з того моменту і зав'язалася наша дружба. До речі, саме вони подарували нам один з наших перших клавішних «АКАІ».

ПАНК

- Ви раніше були панками. . .
К: Ми не були панками. . . ми панкували. Нам пасувала та культура по віку. Знаєш, є три цікаві категорії життя людини, і одна з них – підлітки. Поляки називають їх zіa mіуdz – «зла молодь». Вік, коли не любиш своїх батьків, не любиш всіх навколо, маєш двох-трьох друзів, які потім обов'язково тебе зрадять, і ти маєш з ними розлучитися. Навіть дивно, що ми в той час були разом і лишились до сих пір – це рідка справа. І нам на той момент пасувала та культура. Я зараз хотів би навіть до того вернутися, тому що в світі якось пішов той панк-рок, і шкода, що у нас в Україні він якось глухо почувається. Ми просто відчуваємо, що знаєм, як то заграти, щоб люди підхопили і понесли. Ми напевно запишемо панковий сингл на пару речей, щоб просто підняти настрій людям, що люблять ту музику, але гадають, що вона приречена. Так, ми були панки в душі. Зовнішньо я не виглядав панком. Я мав мінімальний гребінь, але я на той час ходив в медінститут, і мусив під чепчик то ховати, а це вже не назвеш панком.
- Як ви здійснили перехід від панку до того, чим зараз займаєтеся?
С: Нам завше подобалися неоромантики. Раніше завжди приколювали "Depeche Mode" и «Camouflage». Хоча останнім часом розчарувався в "Depeche Mode" як людях – після тих історій з героїном. Я сам колись таке курив, але мене, чесно кажучи, не вставило. Ми якимось чином повторили їхній шлях.
- Шо примусило вас перевтілитися з панків у неоромантиків? Чи лишаєтеся ви в душі панками?
Р: Трохи змінився вік. Люди з часом стають серйознішими. Не знаю, як інші, а ми – так. Якби панк-рок не залишився у нас, якби не було тої енергетики, «Скрябін» не досяг би того, що зараз має. Панк завжди живий, він ніколи не вмирає. В душі залишаємося панками – і я, і Андрій. Він навіть більшою мірою. А Шура ніколи не панкував, він завжди був самим собою. Коли він почав грати, панк був трансформований у шось таке, як «Брати Гадюкіни». Він паралельно і незалежно від «Братів Гадюкіних» грав шось схоже у своїй конторі.
- Ви починали з панк року – як?
Р: Так. Ми грали в різних групах. Панк-рок і зараз є тою штукою, яка допомагає людині відчувати нову енергетику. Будь-який попсовик на Заході перед тим, як написати пісню, повинен знати панк-культуру.

- Неоромантизм був реакцією на панк, мав панкове підґрунтя: звідси ваше ставлення до панку?
К: Ми ж були тоді ще в школі, ми дивилися тих всіх своїх кумирів, тих всіх "Depeche Mode", «Ultravox», воно дійсно все зачиналося з панк-рока. Ясно, ми хотіли повторити їхній такий моцний шлях і зачали теж з панк-рока. Всі ми зачинали в панкових групах: у Шури «Чужі сигарети» називалася, у мене харкорові такі більше групи були – «Труна», «Ланцюгова реакція», «Реанімація». у Ростіка називалася «Voice of Hell», «Дизентерія». Тобто всі грали в панкових групах абсолютно. І то в таких, що довгий час, я знаю, навіть в Україні такого не було. Ми мали навіть їхати до Польщі на якийсь фестиваль. Нас в той час міліція, КДБ не пустили. Вони знали, що ми вириваємося з такими цілями. . .
- В який період ви відійшли від панку і стали «Скрябіном»?
К: У період, коли я вчився в інституті. Ми до сих пір навіть награємо ще панкові пісні, які ніде не видавалися. Я думаю, в наступному році ми щось таке зробимо і найліпші кавалки десь видамо, на якомусь альбомі, спеціальний зробимо (1997). Може, навіть під назвою тих груп, що вже були. Так вийшло, що всі ті хлопці, які грали з нами в тих панкових групах, на початку 1989 року, - кого забрали в армію, хто виїхав кудись вчитися, і так вийшло, що лишилися тільки я, Ростік і Шура. Нам разом панк-рок не виходило якось грати, не йшло, то ми сіли і заграли «Скрябін».
- Можеш процитувати шось з ваших панкових пісень?
К: «По каналізації стікає радіація. . . «е-е, тяжко згадати. . . щось там: «великий чорнобильський взрив нову епоху відкрив, і там, де хмара радіоактивна пройшла, перестройка зацвіла. . . «.
- Чи твоя натура панкова?
К: Моя натура дуже панкова. Я чую, що з віком відходжу від того. Але я б вішався з того, я би не хтів. Я хтів би лишатися таким самим авантюрним, як був у молодості.
- Чи були у вас на перших етапах кар'єри проблеми з міліцією?
К: Ми мали неприємності з того приводу аж до 1991 року. Ходила міліція постійно додому, капала: от там ваші придурки не знати чим займаються. Ясно, що вигляд у нас був ще такий! Слава Богу, що я в інституті вчився. Там чепчик на голову одягався і не було видно причухана. А виски в мене були коротко підстрижені.

ФІЛОСОФІЯ, ТЕКСТИ МРІЇ СУТНІСТЬ МУЗИКИ ТА ІНШЕ

- Незважаючи на те, що «Скрябін» сьогодні входить до числа найкращих поп-груп України (тобто популярність передбачає масовість), тексти ваших пісень носять дещо філософський, скажемо прямо, не масовий характер. Як вам вдається балансувати між тим, що хочете робити ви, і тим, що треба публіці?
К: Я не згоден з цим твердженням, що «Скрябін» балансує. Ми робимо лише те, що хочемо робити, і лише тому, напевно, що це подобається публіці.
Р: Ми створюємо музику для того, щоби потім самим від неї кайфувати. . .
- Як ви вважаєте, чи є «Скрябін» концептуальною групою, і взагалі, яке ваше ставлення до різних концепцій?
К: Взагалі-то якісь суворі канони або правила у нашій музиці, взагалі-то, є. По-перше, вона має бути природньою, тексти обов'язково повинні бути придумані тільки нами і написані не на літературній, а на розмовній мові. Ну, і третє правило – не робити щось спеціально для того, щоби комусь то сподобалося. Отже, три канони вже є, значить, «Скрябін» можна назвати концептуальною групою.
Р: Якщо ж говорити в загальному сенсі слова «концепція», то я вважаю, що для того треба прочитати Біблію і зрозуміти, якими рамками має бути окреслене наше життя.
К: А я думаю, що взагалі неможна заганяти себе в якісь рамки, котрі потім змусять тебе у чомусь себе обмежувати.
- Якось в одному інтерв'ю ви заявили, що змінили песимістичний настрій і стали оптимістичніше. Є привід сприймати світ у райдужних фарбах?
К: Знаєш, побувавши у будинках дитини, в будинках дітей-інвалідів (ми виступали там із благодійними концертами), я зрозумів, що, будучи нормальною, здоровою людиною, я маю насолоджуватися життям: тим, що я можу дихати, ходити, що я – не каліка, що маю маму і тата, що я не сиджу у тюрмі. . . Бог подарував мені життя повноцінної людини. Я став страшно щасливим оптимістом лише від усвідомлення того, що я живу.
- Як ти вважаєш, який процент ваших слухачів вірно розуміє ваші тексти?
К: Останнім часом з листів я почав дізнаватися, що є люди, які розуміють нас неправильно, або зовсім не розуміють. Але то їх біда. Взагалі, існує декілька категорій людей: є люди, що займаються нормальними справами, в таких людей є тенденція до осмислення всього, а є зовсім інша категорія, і їй би я дуже радив зовсім не вникати в наші тексти, бо ще невідомо, що вони потім зроблять. Тобто не варто лізти не в свою тарілку, бо для них то є чужа тарілка. А самі тексти пишуться зовсім нормально, то не є якийсь зв'язок з космосом. Ми пишемо про те все, що бачимо, про те, як живемо. Може, на якійсь своїй мові, яка для когось є незрозумілою.
- Кузьма любить вбиратися у чорне. А який колір вашої музики і чому?А смак?
К: Білий, напевно. Може, й за принципом противаги. Я особисто в ній безвиході не бачу. Тобто я сприймаю все сонячніше, ніж воно звучить з динаміка або написано на папері. Я бачу нашу музику чомусь білою. А смак – такий трохи терпкий, як терен. Себто приємний, але терпкий.
- Ваші тексти йдуть від творчого начала, чи просто придумуються?
К: Важко. . . Повністю відвертим бути неможливо – і в музиці, яку ти граєш не тільки для свого задоволення, в і текстах. Дуже рідко буває, коли творчі люди відверті, здебільшого вони брешуть, особливо коли пишуть пісні про кохання. То моя хора тема, але я не впевнений, що людина, що співає пісні про любов, може не брехати. То настільки інтимне почуття, що я не впевнений, що хтось колись насмілився в видавати ці речі, як вони є насправді. А те, що кажуть в інтерв'ю. . . Очевидно, в тому також 80% брехні
- Торік (1996) ти виглядав похмуро і навіть «з балкону бачив самі черепи». А вже влітку з телеекрану посміхався на усі 32 і запевняв, що життя – класна штука. . . Ти такий мінливий чи просто навчився жити?
К: Можливо, навчився. У мене був якраз такий переломний вік. Коли людина у віці підлітка – це особисто моя думка – вона часто не розуміє батьків, батьки не розуміють її, і тому вона зла на цілий світ. У неї двоє-троє друзів, які часто зраджують і дуже рідко лишаються справжніми друзями з дитинства. Потім людина виростає і починає цінувати батьків, але має ще оту злу інерцію, поки років у 25-26 не починає розуміти, що природа від неї відвернулася, треба пити таблетки і кинути палити, розуміє, що є що втрачати і не можна просто так все вбити, бо маєш одне життя, і минула вже його половина. Тоді стаєш просто мудрішим і ліпшим. Якщо стаєш... Дехто спивається.
- Чим ти тішишся в житті, що тобі треба для щастя?
К: Тішуся тим, що я не каліка, що я живу. А небагато кожному треба, просто дехто не врубається. В це легко повірити, якщо, наприклад, ідеш вулицею, підламуєш ногу і потім два тижні кульгаєш. Думаєш собі: яке западло, нога болить, не можна навіть ходити. А як перестане – такий кайф!
- Чого ти боїшся?
К: Після 25 років – смерті.
- Ти віриш у свого Бога? Він тобі багато дозволяє?Чого ти не зробиш ніколи?
К: Раз він мій, то багато. Потім він мене сварить, ясно, якщо я щось не те зробив. Ніколи нікого не вб'ю. А щодо решти. . . Треба подумати. Наприклад, вкрасти пістолет в людини, яка хоче когось убити – то нормально.
- Ти схильний до того, щоб, ходячи по землі, дивитися у небо?
К: Я так весь час роблю. Не раз у стовп заходив. Навіть звичайне ходіння вулицею я собі домальовую. Нецікаво дивитися щоразу на одне і те ж. Все якесь сіре.
- Бачиш кольорові сни?
К: Рідко. Я більше в телеку їх дивлюся. Там легко сни побачити. Я помітив, що, коли на сон подивитися класний фільм, потім сняться чудові сни, не пов'язані, до речі, з фільмом.
- Що у тебе на душі? Безлад, і ані грама романтизму?
К: Безлад такий самий, як у музиці. Взагалі-то я пацан романтичний. Легкий на підйом, приміром, можу за хвилину прийняти рішення поїхати далеко-далеко. Страшно люблю їздити на машині. Ми можемо раптом зірватися з місця і поїхати навіть за тисячу кілометрів. Час від часу, правда, коли фінанси дозволяють купити солярку на дорогу. Або скоїти шось незвичайне, скажімо, вдягненому скупатися в басейні в центрі міста. Але «під диваків» ми не «косимо». То, скорше за все, боротьба з власними комплексами. Якби люди старалися перемогти їх у собі, то було б набагато цікавіше жити. А так буває, що людина чує до іншої потяг чисто по інтересах, хоче познайомитися, щоб поспілкуватися, але комплекси заважають. Як на мене, то катастрофа для нації. У українців, на жаль, вони дуже розвинені. У цьому плані я дуже поважаю поляків, французів: вони можуть просто підійти одне до одного і довго базікати ні про шо.
- Чи існує для вас табу?Якби від якогось «такого» вчинка залежала ваша кар'єра або прибутки групи, ви б його скоїли?
К: Звісно, написаних на плакаті на прибитих над моїм ліжком правил поведінки немає, але є речі, яких я не зроблю ніколи – нікого не ображу без причини і навіть з причиною, тощо. В музиці є багато суворо окреслених правил, яких ми дотримуємося. А кар'єра і таке інше – нас то не цікавить, я хочу відкрито дивитися в очі людям і бути впевнений, що мені нема чим дорікнути. Я, звичайно, знаю, як робиться комерційна музика, якою заробляють гроші, але, ще раз повторюю, нас то не цікавить.
- Ти сказав, що у ваших піснях не обов'язково слухати текст – то твоя позиція? Ви не шліфуєте тексти, а залишаєте те, що перше прийшло в голову?
К: Я хочу уточнити. Приміром, є люди, що приходять на «Скрябін» спеціально, щоб послухати те, що їм подобається. От вони, мабуть, і тексти аналізують. А є інші, кого то абсолютно не цікавить. Я мав на увазі, що якщо тим, другим, спробувати примусово нав'язати нашу музику, то нічим добрим не закінчиться. Не всяку музику можна зробити загальнонародною. Наша же призначена для вузького кола слухачів, і слава Богу. А тексти шліфувати не виходить лише в мене, ось Ростік шліфує, його внутрішній голос дуже серйозний, тому він може і мої тексти доробляти, але туди я вже не маю права втручатися?
- Твій внутрішній голос ніколи не суперечив твоїм вчинкам?
К: Ой, я дуже самокритичний! Інколи уже готову пісню «викидаємо» – внутрішній голос забракував. Або створю щось таке, попишаюся собою хвилин п'ять, а ці двоє прийдуть, розкритикують мене, і я здаюся.
- Які комплекси ти помічаєш у себе?
К: Комплекс скутості у спілкуванні я вже зборов. На жаль, наявна невпевненість у собі, у правильності того, що роблю. Я дуже піддаюся впливу ззовні, існує принаймні десять чоловік, що можуть його на мене справляти. Так от, якщо хоч би один з них розкритикує мою пісню, я ніколи більше її нікому не покажу, навіть якшо вона гідна уваги.
- Ти ділиш людей на світлих і темних; себе відносиш до яких?
К: Ростік має блактину мрію: накопичити багато грошей і всіх злих і дурних людей виселити на один континент, а добрих лишити на іншому.
- Тебе цілком захоплює музика, чи ти можеш захопитися чимось абсолютно протилежним?
К: Я простежив таку закономірність: якщо берешся за роботу, наснажений певними ідеями, все чудово виходить. А якщо не вийшло з першого разу і ти другий, третій раз сідаєш за клавіші або за текст, то результату може не бути взагалі або вийде шось таке, але вже не те. Останнім часом я дуже люблю слухати по польському радіо повісті, вони читають невидані твори, дуже цікаво.
- Чи став би ти в силу обставин спілкуватися з людиною, яка тобі неприємна?
К: Ніколи в житті. Були випадки, коли такі люди зверталися до нас з проханням зробити пісню, пропонуючи за то нормальні гроші, але я на то не пішов. Впевнений, що ті гроші стали б потім поперек горла. Звісно, я ставлю духовні інтереси вище за матеріальні – хіба що склалася б така ситуація, що не було б на що хліб купити. . .
- Чи доводилося тримати камінь у пазусі?
К: В більшості випадків я зла не пам'ятаю. І ніколи не відповідаю злом на зло, а скорше добром, бо злих людей добро страшно «кусає». А щоби не зриватися на інших, п'ю валер'янку, і тепер спокійний, як удав.
- Тепер, коли ви популярні, чи не почуваєш ти якогось роздвоєння особи, розбіжності між справжнім твоїм образом та тим, що уже сформувався?
К: Скорше за все, та розбіжність є. Якби я п'ять років тому говорив з тобою про то саме, то напевно ж відповіді були б інші. Зараз я уже намагаюся стрибати кудись під небо, бо підсвідомо присутнє побоювання, як би не сказати шось тупе. То фігово, то може перетворитися на дурну звичку. І я старатимуся лишатися правдивим. Надіюся, що люди, що поряд зі мною, скажуть, якщо я почну брехати.
- Ти подорослішав?
К: Навіть постарів. Я старів, коли ми зводили «Казки». Коли записували, то все ще було «на хвилі» і час не відчувався, до того ж запис тривав майже півроку. Але зводили ми то всьо за два тижні – тобто 1-2 пісні на день. І то було, як у людини перед смертю, коли все життя проходить перед очима. І в тих піснях, текстах ніби дивився кіно, яке прожив. Приходив додому і виривав сиве волосся. . . Але потім я з тим зам'яв, бо, здається, зрозумів, що то йде життя, такий процес. Недавно я змінив своє сприйняття життя – здається, я став оптимістом і тепер не хвилююся через дурниці.
- Чи правда, що в основу пісні "L.V." покладений образ з твого сну?
К: Та дівчина мені не наснилася: то на 90% реальна особа. А хто? Нехай то буде мій секрет.
- Чи справді ви вважаєте, що люди – «не люди, а плями»?
Р:Справді, люди – плями. По містах ходять маси сірих людей-плям. Такі речі в багатьох текстах у нас з'являються.
- Після концертів до вас не підходили люди, щоб сказати, що не врубаються в ваші тексти?
Р: Ті, хто приходить до нас на концерти, рубають наші тексти. Звичайно, є такі випадки і вони мають право на життя. Ми займаємося творчістю, а творчість – то така штука: одному подобається, іншому – ні.
- Яка приблизна модель ідеального життя для тебе?
К: Двохповерховий будинок на безлюдному острові з сателітарною антеною. На першому поверсі щоб обов'язково були камін та студія, а десь там на острові – злетна смуга, щоб раз на тиждень до мене могли прилітати колеги. А решту часу я хотів би ізолюватися. Я, напевно, вже в такому віці, щоб бути готовим жити в колі своєї сім'ї, не контактуючи з великою кількістю людей.
- Яка приблизна модель ідеального життя для тебе?
К: Двохповерховий будинок на безлюдному острові з сателітарною антеною. На першому поверсі щоб обов'язково були камін та студія, а десь там на острові – злетна смуга, щоб раз на тиждень до мене могли прилітати колеги. А решту часу я хотів би ізолюватися. Я, напевно, вже в такому віці, щоб бути готовим жити в колі своєї сім'ї, не контактуючи з великою кількістю людей.
- Що для тебе творчість?
К: То не є для мене щось надзвичайне, то просто спосіб мислення, спосіб передачі інформації. Я не вмію, наприклад, красиво говорити, то я йду в студію, придумую музичний супровід і слова більш-менш у риму, якими хочу шось сказати.
- Тексти у вас виходять якісь надто метафоричні, позареальні.
К: Та ні, то хто як тебе сприймає. Я от хотів би бути котом, мені дуже імпонує та тварина: вона собі ходить, збоку на все дивиться, участі ні в чому не бере, а її всі годують. У мене в під'їзді живе кіт, його годує цілий під'їзд, а він ніколи нічого доброго не зробив – жодної миші не спіймав, цілими днями лежить собі і спить. Але його всі люблять тільки за те, що він кіт. Він дає себе погладити. Він задоволений життям. Він усе спостерігає. Якби його розпитати, він міг би багато чого розповісти, чого б, можливо, ніхто не розповів.
- Ти згоден, що для того, щоб творити, людина повинна страждати?
К: Не те, щоб повинна. Вона просто творить. І найліпші її твори виходять тоді, коли у неї якийсь даунізований період. Так було у мене. Коли у мене була депресія, виходили найліпші речі, якими я зараз найбільше тішуся. Якщо депресії немає – виходять якісь малоцікаві пісеньки типу «Птахів», які всім чомусь дуже подобаються.
- Західні українці – люди релігійні: ти можеш назвати себе правдивим греко-католиком?
К: Певно, що ні. Я не ходжу до церкви, тому, що коли був менший і сприймав усе так світло і правдиво, я побачив, що священник у церкві в житті говорив і робив абсолютно протилежні речі. Після того випадку я перестав настільки в те вірити. Я маю ніби свого Бога, я з ним спілкуюся, він мені дуже часто допомагає, але до церкви я більше не піду.
- Кузьма, які слова ти обрав би, щоб охарактеризувати себе самого?
К: Холерик, деспотичний трохи, несправедливий до своїх близьких та такий, що робить висновки з чужої критики.
- Ким ти мріяв стати, коли виростеш?
К: Водієм машини, яка збирає сміття. Колись, як я ще вчився в школі в Новому Роздолі, мені було дуже далеко йти, а якраз коли я виходив, завантажувалася та машина. Мені було страшно заздрісно, що водій не йде до школи, а баламкає в дзвона, по-перше, а по-друге, він ліз у теплу кабіну, а мені було дуже холодно.
- Які якості в людині ти вважаєш найпозитивнішими, а які – найнегативнішими?
К: Найбільш позитивна якість – це вміння говорити правду, а також визнавати себе винним (хоч моя дружина вважає, що я цього не вмію. А негативними – всі протележні, насамперед брехню. Фактично, якщо сам не можеш робити добро, то не заважай іншим його робити.
- Що, як на тебе, найбільше вплинуло на тебе, зробило тебе таким, який ти є?
К: Це, напевно, вплив моїх добрих колєґ. Але не знаю, що є найбільш суттєвим. Якщо виходити з позицій сьогоднішнього дня, то якщо робиш те, що вважаєш важливим і хочеш, щоб це було почутим, то треба зібратися з силами і стати на якийсь час нахабою. Це, може, і не дуже обережне слово, але треба мати силу волі, щоб пролізти кудись і показати ці речі, наполягти на тому, що вони варті уваги. Мені дивно про це говорити, ми навіть коли мали гроші, то не платили за так звану розкрутку, ми просто сиділи на студії спочатку в Новояворівську, а потім у Києві і чекали, коли нас хтось почує та оцінить. А то зле, зараз я думаю, що необхідно було щось робити. Але , може, з іншого боку, слава Богу, що ми нічого не робили, ніколи нікому не платили за жодні ефіри, бо лишились такими, які ми були спочатку.
- Якими є твої найяскравіші враження?
К: Я мушу подумати, яскравих вражень було багато. Це, напевно, враження від першого нашого компакта. Це був час, коли я вже ні в що не вірив, і тут його приносять, тим більше під час зйомок програми, і навіть є відзнятим той момент, коли я побачив те, що ніколи не сподівався побачити. Я там мало з життя не пішов передчасно. Це, напевно, найпрекрасніший спогад поки що, я був вибитий з колії на кілька днів.
- Ти задоволений тим, який ти є?
К: Я був би хіба садо-мазохістом, якби я був незадоволений. Я стараюся не робити проблему з того, що я такий, а не інакший, а просто намагаюся бути кращим. І всі свої негативні настрої я принаймні намагаюся погасити тим, що їжджу на ровері і викидаю їх у повітря, а не на тих людей, що мене оточують. У мене аж дуже часто не буває такої внутрішньої агресії, але час від часу находить. А загалом, я тішуся з того, який я є. Зрештою, гірших від мене людей є набагато більше, ніж кращих.
- Якби ти не співав у групі «Скрябін», ким би ти був?
К: Я був би лікарем, швидше за все. Все до того йшло, і в мене вдома лежить диплом. Це досить довга історія, бо я мріяв бути невропатологом, але не склалося. Зрештою, я непогано вивчився. Отже, лікував би людям зуби.
- Ти віриш у Бога?
К: Так, у мене є свій Бог! Я з ним спілкуюся. Бог – то щось необхідне для людини. Людина мусить в щось вірити, а неї повинен бути стимул.
- Через ваші пісні червоною смугою проходить тема зими. . .
Р: Ну, настрій у групі холодний такий. Взагалі, коли все починалося, ми називали свою музику «холодною хвилею». Це була така холодна, ритмічна музика нью-романтик. Просто якось виходить, що нам зима підходить більше за літо. І хочеться розповісти про приємні речі. Тому я всоте повторюю, що не треба розчулюватися в тому світі – настільки він злий. Через це і настрій такий. До чого тут романтика? Та у тому ж і романтика: навкруги зима і тяжко, а все ж таки є якісь стосунки між людьми, переживання.
К: Намагаємося все чорно-біле трошечки розфарбувати у кольори.
- Ви вірите в прикмети? Якщо чорний кіт дорогу перебіг. . .
К: Я поплюю через ліве плече і піду. Я забобонна людина, і вірю в усе, у що тільки можна
- Хто ви в житті?
К: Я деспот. На Шуру і Ростіка кричу постійно. Вони ображаються!
Р (тихо): Він така сволоч!
- Який філософський напрям ти сповідуєш у своїх текстах?
К: Мені ближче філософія погляду на життя збоку. Скажімо, описати відчуття тварини, що дивиться на той світ, де ходять якісь двоногі істоти. Приземленою людиною себе назвати не можу. Скоріше, навпаки – намагаюсь аналізувати на більш високих рівнях
- Невже жодна ваша пісня не написана спеціально?
К: Дуже рідко. Одна десята того, що зроблено, написана з якимось умислом, але він настільки прихований, що я навіть Ростіку або Шурі не скажу, що ховається за тим чи іншим текстом, і вони мені не скажуть.
Р: Я хочу повернутися трохи назад. Ти кажеш, нема альтернативи, нема протесту. Та ні, музика – то і є протест. Ти сам то відчуваєш, сам і почав з того розмову. Але ми не робимо цього спеціально, не робимо цього концептуально, просто це лізе з нас, як з кожної людини лізе аналіз дійсності, свого життя, якихось почуттів. Кожна розумна людина, яка живе в нашому світі, буде протестувати, тому що то є ненормальний світ. Я не маю на увазі тільки Україну, взагалі – світ.
- Чи все, що ви написали, вас влаштовує?
Р: Не влаштовує тільки на технічному рівні.
К: Принаймні, мене тішить те, що, коли ми це записували, такої музики в нас не було. Вона не була попсовою. Інша справа, що технічні умови, в яких ми працювали, не були достатніми. А «Хробак» залежатиме тільки від нас – ми маємо тепер свою студію.
- Звідки витікає «Скрябін»?
К: З багатьох книг, з творчості, наприклад, Дейвіда Гехена, Роберта Сміта.
Р: З Ґжеґожа Цєховського, західних фільмів, яких ми надивилися.
- Для вас мистецтво – то біль, а для інших – товар.
К: А як ти розцінюєш таку річ, що в телевізорі безперервно іде реклама тампаксів та прокладок, але ні разу нема реклами «Мерседаса». А він продається, напевно, набагато краще, ніж прокладки. Не знаєш? Так само і я. Це є зовсім інші речі. Я туди не лізу, там мусять розбиратися соціологи, психологи і філософи. Я себе таким не вважаю, я просто передаю те, що думаю, і все.
- Який з людських інстинктів тебе лякає найбільше?
К: Напевне всі. Справа в тому, що саме слово – інстинкт – означає, що відбувається щось, що не залежить від свідомості людини. А то вже страшно.
- Ти віриш у переселення душ?
К: Хотів би вірити. Прищеплений совком атеїзм не залишає шансів. Але надіюся, що після смерті я відкрию очі і буду літати – в кращому випадку.
- Ти дійсно вважаєщ, що птахи і звірі розмовляють?
К: Звичайно, так! І я їм заздрю нереально. А якби вони не розмовляли – їм стало б скучно і вони всі б повмирали за місяць. Їхні відносини можна назвати ідеальними. Між людьми такого не буде.
- Ти можеш пригадати свій найбільший ривок фантазії?
К: Можу. Період моєї Великої Брехні – під навчання в інституті. Чи не було то просто красномовством? Як на мене, красномовство – то розділ брехні. Без красномовства брехня – то просто неправда. А так – це вже з розряду літератури – підвид фантастики.
- У чому ти бачиш кінець «Скрябіна»?
К: У чому кінець? В примітивізмі. Коли то стане примітивно, ми самі складемо весла.
- Кузьма, твої тексти досі продовжує редагувати Ростік?
К: Так. Він уміє зробити такий ніби рентген моїм, часто «закрученим» словоблуддям – побачити там зміст і видати його більш лаконічно.
- Куди рухається людство, на вашу думку?Чи є оптимістичний фінал?
К: Наразі людство рухається у напрямку великої-великої дупи, такої великої, щоб всі розмістилися зручно. Ще й розспівують пісню з «Титаніка», що дуже символічно. Шансів на оптимістичний фінал, думаю, нема. Але нам, нашим дітям і онукам сонце ще «досвітить». Натомість я знаю, що Ростік іншої думки. Він вважає, що дійсно загрозлива ситуація змусить людей скористатися дуже простими рішеннями всіх наших проблем, які дуже давно відомі – лежать, практично, на дорозі – треба тільки зігнутися і взяти. Я хочу вірити, що він має рацію.
- Кузьма, що для тебе успіх?
К: Це короткочасна радість від того, що вдалося. І – розходження. Він спонукає до лінощів. А коли нема успіху, ми всі наші здібності, фантазію і можливості спрямовуємо на те, щоб зробити шось особливе і когось здивувати. Коли нас ще ніхто не визнавав, ми створили, мабуть, сорок найкращих своїх пісень.
- Чиї погляди на вас вплинули?
К: Взагалі, я сформував свій власний погляд. Але останню крапку поставив Булгаков. А з музики на мене вплинула хвиля неоромантики, що панувала над всім музичним світом у 80-ті роки.
- Коли ви вперше розчарувалися в житті?
К: 17 серпня 1968 року, коли народився.
- Яким ви стаєте з року в рік?
К: Старшим. Не знаю, чи мудрішим. Реальнішим набагато і злішим, але знаю, що дійду до якогось моменту і буду добріти. Справа а тому, що є дуже багато і добрих, і злих людей. Добрі мають тенденцію ховатися, тому що їм якось комфортно від того, що вони добрі, а злі люблять купкуватися і тиснути на тих добрих. І я стаю злішим, бо знаю, як з тими злими треба боротися.
- Чия смерть внесла корективи у ваше життя?
К: Моя. Я давно помер, а потім воскрес. То не пов'язано з Богом. Просто був такий момент, що краще було померти, ніж робити те, що робив я. Я дуже згрішив, і той період в житті я вважаю відліком часу назад. У нас у студії навіть висить годинник, що йде в зворотній бік.

«СКРЯБІН»: МУЗИКА, ТВОРЧіСТЬ, СУВОРІ БУДНІ

- Поясніть, що, як на вашу думку, розуміється під проектом «Скрябін»?
К: «Скрябін» – це проект авангардної, скорше навіть альтернативної музики. До речі, в світі неоромантика належить до розряду авангардної музики.
Р: До речі, та сама неоромантика змогла стати надзвичайно масовою музикою. Я думаю, що авангард, альтернативу може слухати величезна кількість людей.
- Скажіть, у «Скрябіні» як у групі є якийсь елемент одностайності, чи ви маєте подобу демократії?
Р: Кузьма – це стрижень нашої групи, до якого приклеюються коралі, і в результаті виходить красивий малюнок під назвою «Скрябін». Якось я вже казав, що Кузьма – то свого роду машина, що має колеса, двигун тощо, але для того, щоб їхати абсолютно нормально, їй завжди бракує крісел, стекол, дзеркал. . .
К: Ми маємо подобу демократії, але я – деспот.
- Через що ви розлучилися з Тері – вашим менеджером?
К: Ми розлучилися через абсолютну несумісність наших характерів. Тері я люблю як людину, але його роботу у якості менеджера групи я уявляв собі дещо інакше. Хоча ми хочемо йому запропонувати далі продюсувати проект «Молотов-20», бо попередній альбом він випустив дуже класно. Тож, користуючись нагодою, передаємо йому «дуже велике дякую».
- Чи сильно змінилося ваше світобачення через те, що «Скрябін» отримав визнання? Чи достатній імунітет має «Скрябін», щоб не захворіти зоряною хворобою?
К: Хіба що ми стали мудріше і в чомусь обережніше.
Р: І не через то, що до «Скрябіна» прийшло визнання, а через то, що іде час, що змушує нас дорослішати.
К: Чесно кажучи, усі статуси та титули ми стараємося не помічати. Погодься, хоч якою стійкою буде людина, слава та визнання рано чи пізно заразять її «зоряною хворобою». Щойно людині починають постійно нагадувати, що вона знаменита та гідна особливої уваги, ставлення та прихилення, вона одразу починає рости у власних очах до гігантських розімірів.
Р: І в цей момент одразу втрачає імунітет.
К: Взагалі, це фігова назва для такої хвороби. Я б дав їй іншу назву – «синдром неповноцінності». Я впевнений, що тої хвороби у нас не буде. Справа в тому, що ми цілеспрямовано та свідомо робимо музику, що не призначена для масового сприйняття. Музика «Скрябіна» ніколи не була і не буде загальнонародною. І я навіть образився б, якби в нашій країні вона стала такою.
Р: А я б не образився. . .
- Як пишуться ваші пісні?
К: То виглядає приблизно так: спершу ми з Шурою ідемо у студію, він сідає зліва, я – справа, і довбаємо одну клавішу. Коли він справа, а я – зліва, нічого не виходить. Але, якщо серйозно, хтось один видумує мелодію, другий розвертає цей план і тільки потім придумуються слова.
- Чи приділяєте ви увагу зовнішньому вигляду на сцені?
К: Якщо брати до уваги, що я сплю в готелях в тих самих джинсах, в яких виступаю, і якщо назвати то приділенням уваги, то так.
- Можеш пригадати, коли тебе вперше потягло на творчість?
К: Ой, ні. . . Мені мама розповідала, що як я був малий, мав десь 3 або 2 роки, батьки мені зробили з фанери «електричну» гітару. Я тільки одну пісню – «Червону руту» – співав, як гості приходили. Тоді то був дикий шлягер.
- Батькам до вподоби те, що ти робиш зараз?
К: Не все. Мама "L.V." не любить, а тато – «Татко хорий».
- Якби ти, не дай Бог, розучився писати пісні – за що б узявся?
К: Мені подобається здебільшого те, що я роблю – інакше б я цим не займався. А якби не зміг. . . То було б, мабуть, так, як якби я розучився ходити. Не уявляю.
- Якби на ваші концерти перестали приходити люди, ви б поміняли стиль чи кинули б співати?
К: На той рахунок я маю свою думку. Якщо з людини пре енергія, якщо вона має що сказати, він може грати будь-яку музику. А коли того нема – ліпше піти і не мучити себе та інших.
- Зараз (поч. 1997) «Скрябін» за зовнішністю набагато більше відповідає новому альбому, ніж за часів «Птахів».
К: Зараз більше натуральності. То дійсно була фігня, коли ми виглядали як рагулі. То все одно, щоби взяти якогось чабана з Верховинського району, привезти його в Київ, дати компактів і поставити в ді-джейську будку замість Кузі – подивимося, як він виглядатиме. Абсолютно схожа ситуація була і в нас. Надто короткий був перехідний період від Новояворівська до Києва. В мозґах ми були на рівні людей, що живуть тут, але візуально відставали просто жахливо. Тобто у нас була повна аналогія з тим чабаном. Я думаю, що і він би з часом притесався.
- Коли один з вас шось грає, інші підходять до нього зі своїм поглядом на музику?
Р: То так і виглядає, бо це творення пісні. Сидить Шура, щось робить, прийшли ми. Якщо нам подобається, то далі робимо, а якщо ні, то радимо щось. І так із кожним.
- Чи є у вас чітко вироблений графік роботи?
С: Ми напередодні визначаємо, як буде виглядати наступний день. То залежить від багатьох речей, тому що насправді є в нас багато спілкувань з журналістами. Було, що ми приходили на студію о десятій ранку і верталися звідтам о другій ночі. Фактично, цілий день проводимо на студії. А день – від природно будується. Так, як у кожного. Один день можеш бути вільний, займаєшся однією справою, а натупного дня треба зробити кілька поїздок. . .
- Дивно бачити вас на сцені у капелюхах. . .
Р: Я свій капелюх вдяг у 1989 році.
К: То я змусив його вдягти капелюха.
Р: Правда, той, перший капелюх вже зносився. Я ходив у тому капелюсі по Новояворівську – то таке маленьке місто, з населенням 20 тисяч чоловік. Мені здавалося це нормальним. А тато казав: «Ростіку, та зніми ти того капелюха!»
К: Він у капелюсі заходив до «Кулінарії» за коржиками. Так перед ним закривали двері. Думали, ненормальний.
- Яку б пісню ви виконали, аби виправдати людське існування на землі?
К: «Нікому то не треба»
Р: «Brothers in arms» (DIRE STRAIGHTS)
Ш: «Blasphemous rumours» (DEPECHE MODE)
- Чому «Скрябін» певний час був дуетом (1996)?
К: Та то дуже прозаїчні справи: двом нашим колегам тяжко вже жилося, вони мусили на деякий час поїхати заробляти гроші іншим шляхом, набагато простішим, ніж музика. Ми весь час із Шурою становили такий кістак, ми були хатою, а вони – меблями у тій хаті.
- Чи буде «Молотов-20» запасним варіантом на випадок, якщо «Скрябін» себе вичерпає?
К: Ні, то не буде жодним запасним варіантом. То планувався такий проект модної музики, от «Скрябін» – то не є модно, а той «Молотов» мав бути постійно на хвилі. Але так як він два роки у якомусь відрі чекав, випустять його чи не випустять, він автоматично перестав бути модним.
- Чи знайшли ви собі ту золоту жилу, на якій можна заробити?
К: Та ні, ніхто тої жили не шукав. Просто, мабуть, я дійшов такого рівня, зрозумів: отаку музику я можу робити. Якби я почав займатися тим трохи раніше, то був би панк (ми грали колись дуже страшний панк), якби займався після музичної школи далі, я б може якусь класику робив. Але до того не дійшло, і я з того дуже тішуся. «Казками» я, можна сказати, на 100% тішуся, як хотів би тішитися колись. «Птахи» – ні, може, на 40%. «Мова Риб» – ще менше. «Чуєш Біль» та «Казки» – те, про шо я можу казкти з гордістю (1996).
- Ви вчасно досягли успіху, чи краще було б, щоб він прийшов раніше?
К: Я точно знаю, що якби то було раніше, я б менше то цінував. У 1990 році я мав шанс і той шанс втратив. Зараз є багато людей, які роблять страшні помилки лише тому, що не цінують то, що Бог дав їм популярність якнайраніше. Я вважаю, що треба з'їсти не один ящик бруду, щоб це по-справжньому оцінити. Ми наїлися того вдосталь і тепер сприймаємо все так, як треба. Але верх наших амбіцій – то десь дуже далеко. Я дико амбіційна людина.
- Які ваші останні враження зі світу музики? (1997)
Р: Страшно розчарував диск «U2» «Pop». Я справжній фанат тої групи і не можу зрозуміти, чи то я дурень, чи то вони, записуючи той альбом, обкурилися. А сподобався диск "Depeche Mode" «Ultra».
К: Великий знак плюс – альбом «Ultra». Надихає!
- Один з атрибутів неоромантизму – яскраво розфарбоване обличчя. . .
К: То була середина і кінець 80-х років, в кінці воно вже так примовкло трошки. . . Справді, головним з атрибутів була обов'язково «розмальованість». Ну, Ростік і Шура пробували трохи тої рощмальованості. Вони, коли знімали «Прикрий Світ», помалювали собі табла в білий колір і з очима щось робили, а потім якийсь час в макіяжі виступали. Але вони не могли робити того настільки класно і професійно, щоб воно виглядало нормально на концертах, і вирішили на тому руки накласти. На концертах ми стараємося зі сценою робити всі штуки: натягувати павутиння, показувати щось на екранах, щоб там щось лазило, повзало, скакало, літало. . .
- Ростік, як ти жив до «Скрябіна»?
Р: До того, як я познайомився з Кузьмою, страшно любив книжки читати, особливо фантастику. Найбільше мене «дістала» книжка «Незнайка на місяці» Носова. Мені подобаються книжки, що розповідають про життя людей у суспільстві. Донині в мене залишилась «крейзонутість» з того приводу. На мою думку, когось потрібно виховувати, комусь затикати рот, а комусь допомагати. Бо завжди є люди, які хочуть, щоб у суспільстві переважала брехня, а є люди, які з тим борються. Боротьба повинна тривати завжди, бо якщо вона припиниться, життя завжди буде таким, яким воно стало тепер. Але на час знайомства з Кузьмою у мене не було таких думок. Коли Кузьма приїхав до Новояворівська, він мене познайомив з музоном. Я мало слухав музику, хоча вчився у музичній школі. І знаєш, як вчився? Приходив зі школи, лягав у ліжко і прикидався, що сплю. А мені треба було йти, скажімо, о третій до музичної школи. Батько був вчителем, додому приходив швидше за маму, але він мене дуже любив, тому не хотів будити. З Кузьмою ми вчилися в одній школі: він у восьмому, а я – в п'ятому класі. Познайомилися ми в шкільному театрі гумору та сатири. Потім Кузьма у Палаці культури «крутив» дискотеку, а я на неї приходив. Там була дцже прогресивна музика: «Genesis», «Eurythmics», «Dire Straights». Звучав панк і дуже багато металу. Кузьма сам був панком. А наприкінці 1988 – на початку 1989 року я зібрав свою групу, яка називалася «Наша кантора», де також грав Шура. Кузьма грав в іншій конторі. В один момент ми вирішили записати спільний матеріал. Так народилася студія «Спати». У 1989 році ми записали перший альбом «Чуєш Біль». І якби нам тоді вдалось знайти дорогу до Києва або на якусь іншу сцену, ми дуже багато чого змінили б у цьому світі.
- Який твій внесок у формування обличчя «Скрябіна» в 1989 році?
Р: Я грав на бас-гітарі у першому основному складі, що записував альбом «Чуєш Біль». Кузьма писав усі тексти і музику. В плані ідеології – ми все робили разом.
- Що тобі не подобається у «Скрябіні»?
Р: Мені подобається все. Якби щось не подобалося, я б намагався то виправити, а якби не вдалося, мене там не було б.
- Ростіку, як складається твоє життя поза «Скрябіном»?
Р: А поза «Скрябіном» у мене життя нема. Ми дружимо сім'ями, завжди разом проводимо час. Це наш стиль життя. Тим більше тепер, коли намагаємось зайняти якусь тверду позицію в житті. Хоч ми багато досягли, не варто зупинятися, варто рухатися вперед.
- Чи має хтось зі «Скрябінів» цілком власне життя?
Р: Не було такого, аби хтось казав: «Я щезаю на тиждень, скажіть, коли ми записуємось». Ми й не працюємо за графіком, робота триває постійно. Ми дуже часто сваримося, але в нас є спільна ідея. По-перше, ми боремося з рагулізмом, по-друге, досягаємо чогось у житті. І це нас цементує. Коли зникнуть ідеї, ми перестанемо існувати.
- Чи не хотілося б тобі кинути «Скрябін» і поїхати на пошуки передових музичних технологій?
Р: Запізно. Мені зараз 27, а туди треба їхати у п'ятнадцять. Ми не зможемо жити в тому суспільстві – там інша ідеологія. Ц себе вдома ми ще орієнтуємося, а там мозок розвернений на сто вісімдесят градусів. Навесні їдемо в Берлін за клавішами – звуків дуже не вистачає. (1998 початок).
- Вся ваша музика різна, але завжди модна. . . Куди тепер підете (осінь 1997)?Чи є шось готове після «Казок»? Що можна від вас чекати в найближчий час?
К: Я б хотів сказати, що наша музика якраз не є модна. Тобто ми якраз свідомо відстаємо від тої моди, дійсно, знаєш, яка є актуальною на даному етапі. Зараз в моді є, скажімо, «гоа-транс», якісь там рейвові течії. Тобто ми не намагаємося бігти за модою, ми хочемо внести сюди свіжину, щоб ця музика була свіжа та інтелектуальна, мудра.
Р: Тобто, рейв і ті всі речі, про які сказав Андрій, вони є дійсно самими авангардними, з самого переду, і вони просто відкривають нові технології, а ми ті технології будемо використовувати в більш класичній музиці. Звучання нового альбому буде набагато більш електронним, ніж «Казки», і воно буде більш сучасним, у нас зараз дуже сучасні апарати на студії. Є дуже багато напрацьовок. Ті напрацьовки називаються «Клей», «Медор», «Стриптиз», «Очі, шо міняють колір» – то такі вже більш-менш конкретні речі, зведені, які маютьтекст. І якраз десь від позавчора ми засіли за зведення альбому реміксів. І вже готовий ремікс на пісню «Годинник», навіть кілька реміксів, тобто довгий, короткий. . .
К:. . . хаус-мікс,za-zа-мікс. . .
Р. . . А от сьогодні ми тут у тебе в редакції, а наш Шура сидить на студії і достуковує всі партії на ремікс пісні «Птахи».
К:Першим обов'язково вийде реміксовий альбом. І ми, взагалі, маємо дуже багато планів на рахунок видачі тієї продукції, єдине, що ми не будемо говорити про терміни її виходу, так що то все залежить від настрою, наснага може прийти скоро, а можна то все робити дуже довго. Єдине, що я хотів пообіцяти, що наші дійсні фани, які зареєстровані у фан-клубах, будуть мати доступ до так званого «лімітед едішн», тобто обмеженого видання наших самих таких авангардових речей, які будуть не для продажу, не для висвічування на радіо та телебаченні.
Р: Тобто ми хотіли б усе це реалізувати, хоча це дуже важко, тому що на це потрібні кошти, зараз ми їх будемо шукати. То буде обов'язково якісна репродукція, можливо, компакт-диск, але скорше за все касета, випущена в студії, вона буде розповсюджуватися тільки між фанами, які зареєстровані в нашому фан-клубі.
- Якби архітектура справді була застиглою музикою, яка споруда відповідала б «Скрябіну»?
К: Печера зі сталактитами. Це було б щось безформне і дуже красиве, та непридатне для життя всім, крім нас з Шурою і Ростіком.
- Чи є в групі якісь свої звичаї?
К: Взагалі у групі – ні. У кожного якісь свої звичаї. Наприклад, Ростік час від часу фарбується у червоний колір. Шура любить інколи сходити в магазин і накрити стіл. А інколи Ростік приготує якусь бурду і видає то за «шедевр мистецтва». . . А про себе я «поскромничаю».
- Як ти вважаєш, що люди слухатимуть у 2000 році?Яким планується «Скрябін» у майбутньому?
К: Ну, 2000-й вже не так далеко, можу сказати, що буде у 3000 році. Все спримітується до шумів. Люди будуть слухати, як дюбель у рейку забивають. Все піде до певісного. Вже навіть зараз є тенденції до шумів. Я навіть себе ловлю на тому, що слухаю таке. А ми – дай Бог нам взагалі до майбутнього дожити. Ми будемо змінюватись весь час, ми настроєні бавитися ще досить довго.
- Ваша музика завжди змінюється. Яким буде новий альбом «Скрябіна»? (поч. 1998).
К: Так, зміни знову будуть. На мою думку,будь-яка нормальна людина для того, щоб жити повноцінно, повинна постійно змінюватися, прогресувати. Я вважаю, що альбом «Птахи» був прогресивніший від «Мови Риб», «Казки» – на крок далі від «Птахів». Сподіваюся, так само вийдек з новим альбомом. Загадувати і прогнозувати важко: творчість – це все-таки творчість. Але те, що новий альбом буде інакший – то 100%. Інакшим буде звучання – у нас є нові синтезатори. Не буде різких змін, хіба що в темах пісень – ми будемо продовжувати розглядати людей під дуже чутливим мікроскопом і трохи більше торкнемося інтимних і потаємних, прихованих якостей людини.
- Чи можна вже зараз (1998) підбивати підсумки у вашій творчості?
К: Напевно, що можна. Ми зробили великий шматок роботи, і в нас є армія людей, яким то подобається. Багато людей вже сприймають нас так, як я мріяв, і навіть серйозніше. Є люди, які вже ростуть на нашій музиці.
- У техно-групах вокалісти, як правило, мають сильні голоси. Чому у вас не так?
К: Ну, варто з'ясувати, що ми – не техно-група. Просто той альбом «Птахи» був наче даниною моді. Тобто для більшої комерціалізації того матеріалу було використано модні звуки.
Р: Та вже не прибідняйся. Нам тоді таки подобалося техно. Хоча можна сказати, що це данина моді, але то якось пошло звучить. На кожному відтинку часу є мода на свою музику. Скажімо, з'являються модні звуки. То з'явилися і в нас ті звуки, але ми ніколи не були техно-групою. Було декілько технових пісень ще до «Птахів». А «Птахи» – я б не сказав, що це техно, просто використані звуки, канони тої музики, але, в принципі, за концепцією то – нью-романтик.
К: А щодо голосу, то його в мене ніколи не було, і, гадаю, вже й не буде.
- Як ти оцінюєш рівень ваших концертів (1997)?
К: Абсолютно нормальний. Можна одною лампочкою так засвітити, що в усіх волосся дибки стане, а можна навішати цілий комплект мартингу, і всі будуть плюватися.
- Чим можеш пояснити, що вашу музику слухають не лише підлітки, а й дорослі?
К: Нічим то не можу пояснити, мені залишається лише страшенно тішитися. Я разом з тим чую велику відповідальність, що ті тексти фільтрують не тільки люди, що розвиваються, а й люди із сформованим світоглядом. Ми ні до кого не підстосовуємось, і часто страшно собі уявити наперед, як вони зроблять аналіз тому всьому.
- Чи маєте улюблені власні пісні?
К: Наші пісні на 100% написані для того, щоб нам самим було кайфово їх слухати. В якомусь плані можна нас назвати нарцисами, бо ми любимо слухати свою музику. Дуже. Якщо б ми її не любили, не було б жодного сенсу показувати її людям.
- Як «Скрябін» почувався без Ростіка?
К: Зле було без Ростіка. Добре, що він повернувся. Він зараз взяв на себе левову частину всіх найбрудніших справ, тобто адміністративних. . .
- Чи змінив перехід до живого співу щось у твоїй свідомості?
К: Дуже. Нарешті я пам'ятаю всі тексти. І страшенно тішуся. Але мене дико гнітить, що 90% всіх виконавців валить «під фанеру» (кланяюся до землі тим людям, що весь час грали і співали на живо). Ця ситуація стала бісити мене просто до неможливості. Я ніколи не ставився до фонограми так, як нині. Мені хочеться піти і плюнути в обличчя людям, які виходять на сцену і дурять глядачів, що купили квитки на концерт. До речі, хочу сказати про EL Кравчука: я був на його концерті в Чернігові – він співав на живо, чим приємно вразив. . . Не кажу, що тільки Кравчук співає на живо, просто останнім часом я був лише на його концерті.
- Чи не думали ви про видання не лише музики, а й збірки своїх текстів?
К: Ми думали, але то буде книжечка не лише з текстів (1997). Наша шанувальниця з Херсона прийслала лист з казкою. А в тій казці фігурують всі персонажі, які є в наших піснях. Це так нас вразило, що ми хочемо взяти її як сюжет до тої історії.
- Де і коли народилася ідея «Скрябіна»?
К: То вже було, коли я пішов до армії. Поки я навчався в університеті, я про музику взагалі не думав і вже був налаштований на професію невропатолога. І от на другому році служби познайомився з росіянином Володею Шкондою. Ми обидва любили музику. Спочатку слухали, а потім заграли. Він був гітарист, я грав на піаніно. Після армії перевівся на навчання до Львова, але не на лікувальний факультет, що було дуже важко, а на стоматологічний. Це мене обламало, відтоді медицина стала для мене закрита, бо я, люблячи неврологію, стоматологією не захоплювався. Тоді ми зробили в Новояворівську Студію Патологічної Тиші, і там я почав пропадати. Вісімдесят дев'ятий рік став для мене переломним моментом, бо з'явився «Скрябін». Ця назва – то не данина класиці. То просто прізвище Сашка Скрябіна. Коли ми обирали назву, просто пожартували, і звідти все і прийшло.
- Ви виховані на західній музиці?
К: Слухали раніше дуже багато музики. Не любили лише радянської естради загалом. Слухали від панк-року до металу. А я і досі люблю Вівальді. Але з 80-84 років домінувала польська неоромантика.
- Ваші тексти є спробою реалізації філософських думок чи чимось іншим?
К: Ні, усе це не так. До філософії ми тяжіємо остільки, оскільки кожна людина мисляча. Бо філософ у моєму розумінні є тією людиною, яка формулює думку, закумульовану для всіх. А ми свої думки видаємо так, як, власне, свої, не порушуючи глобальних проблем. Іноді навіть важливішими є думки тих людей, які, прослухавши ту чи іншу пісню, запитують про неї з іншого боку, зрозумівши її зовсім не так, як ми, автори текстів.
- Чому ваші альбоми мають такі дивні назви?
К: Питаєте про «Мову риб», «Птахи», «Казки»? Хочемо подарувати, наступна касета називатиметься «Хробак». Ми такі примітивні по відношенню до них (риб, звірів, птахів). До речі, нещодавно я переглянув фільм про касатку. Так вони, касатки, мають здатність передавати одна одній хвилі, що оббігають цілий світ. Уявляєш?А що ми? Борсаємося у своєму, на своєму, про своє. Ми примітивні у своїй фізіологічній сутності, на сто метрів відійли – і тебе вже не почують. А вони, переконаний, настільки досконалі істоти, хіба що Бог не дав їм рук і ніг, щоб зробити комп'ютери та атомні бомби. Саме тому ми закумульовуємо свої думки у мову «нелюдську». Принаймні, назви наших касет це засвідчили. А хробак – це людина, поки вона жива.
Р: А може, гусінь, яка, коли вмирає, перетворюється на метелика.
- Які кліпи ви збираєтеся знімати найближчим часом (1997)?
С: Ми зараз маємо дві спроби, які вважаємо досить примітивними. Перший кліп «Чуєш Біль» – вдаліший, а другий – ролік "Train" – зроблений на застарілій апаратурі, ми вважаємо його невдалим. Звичайно, думаємо про шось професійне у цьому плані, але поки що займаємося студією.
- Чи вважаєте ви наявну на даний час (1997) розкрутку достатньою?
С: Дякуємо, дякуємо, дякуємо. . . По-перше, «Території «А»» і всім, хто нам у тому допоміг. Усе, що ми маємо на сьогодні – то лише за допомогою тих людей, які звернули на нас увагу і працюють над нашим іміджем. Адже всі наші концерти супроводжуються відповідною рекламою. І наші шанувальними мають змогу дізнатися і про нас, і про наші концерти все, що їх цікавить.
- Що залишається для «Скрябіна» генератором руху вперед?
К: Швидше за все – недосконалість світу. Хотілося б усіх злих людей відправити на безлюдний острів. А оскільки то нереально, ми намагаємося робити щось добре. І спонукаємо до того інших.
- Що за альтернативу таку ви пропонуєте – від альбому до альбому музика стає похмурішою?
К: А тебе влаштовує все, що ти бачиш на вулиці?
Р: Це не альтернатива, це – провокація. Спосіб розізлити людей, а з іншого боку, ми висвітлюємо свої почуття.
К: Я вчора подивився дуже класний фільм, в якому грали між собою в бейсбол команди з одного дуже маленького американського міста. Одна все програвала. І людина, яка була причиною програшів, перевдяглася в талісман – костюм тигра – протилежної команди, і всім гравцям обмазала будинки та машини фарбою. Таким чином гравець спонукав свою команду до виграшу. Зрозуміло, то казка, але, можливо, ми вдяглись в такі ж костюми і пробуємо обмалювати тих людей, щоб вони постаралися щось змінити, бо ніхто не старається. Ми їхали з Києва сюди (в Хмельницький), і за вікнами той самий пейзаж – таке враження, що ми весь час їхали по одному великому місту.
- Ви не задоволені світом, але не кажете, чим конкретно.
К: Ми не є незадоволені світом, ми просто допомагаємо людям побачити себе такими, якими вони є.
Р: Наші тексти – то не стовідсоткова соціологія, там є і про кохання, і про якісь стосунки.
- Що ж вас не влаштовує в цьому житті?
Р: Нас не влаштовує, що злі, погані люди нагорі, а нормальні, добрі дуже часто внизу.
К: Мене особисто не влаштовують суто приземлені речі. Те, що в нас, наприклад, брудно. Я дискомфортно себе тут чую, а особливо після того, як повернусь звідкись з Заходу, я шкодую, що тут нічого не поміняю.
- Як ви плануєте продовжувати свою творчу діяльність (поч. 1998)?
Р: Продовжимо видання альбомів «Чуєш Біль» та «Технофайт» – вони не були опубліковані. Речі з них з'являлися на інших альбомах, але є ще багато матеріалу. І на «Хробаку» з'явиться трохи «Технофайту», а на альбомі після «Хробака» ми нарешті закінчимо його публікування. «Чуєш Біль» – наш перший альбом 1989 року, а «Технофайт» написаний між «Мовою Риб» та «Птахами».
- Ваші творчі плани?
К: Я вже образився і встаю.
- Чи не думаєте ви піти в Європу? Треба йти далі!
К: Ми і зараз у Європі. Чи, по-твоєму, ми в Африці живемо?А якщо ближче до суті твого запитання, то якість нового матеріалу абсолютно відповідає європейським тенденціям. Наприклад, московська компанія «Філі рекордс» випустили на своєму збірнику нашу кавер-версію пісні "Depeche Mode" «Behind The Wheel» українською мовою – «Я твій пасажир» називається. Далі йти. . . Хм-м. . . А далі нема куди йти: там вже Карелія і Нова Земля. Зимно дуже. Навіть літом. Взагалі-то я зараз збираюсь до Лондона на ВВС. Є домовленість про зустріч – хочу поговорити. Останнім часом від багатьох людей чую, що наша музика подорослішала, і ми посерйозніше стали. На вигляд.
- Якими ви себе уявляете років через тридцять?
К: Два варіанти. Перший – порослий мохом хрестик на горбочку з написом «тут спочиває і т. д. «, а другий – спортивні на вигляд дідусі на «Харлеях» у футболках з написом ««Віагра» – друге слово після «мама»».
- Що групу зараз (поч. 1999) хвилює більш за все?
К: Ми усвідомлюємо, що нас слухає велика кількість людей. І більша частина з них – молоді учні, студенти. Хочеться донести до них практичну правду життя, аналіз якої допоможе їм не загинути або не загнутись хоча би. За декілька років вони будуть за кермом науки, економіки, політики зрештою. І я переконаний, що в них буде більше шансів зробити правильно, ніж у тих, хто слухав «Батяню комбата».
- Яка у тебе була блакита мрія в дитинстві.
К: Я мав їх з двадцять. Але найяскравіша – хотів бути вороною. Вона живе 300 років.
- «Скрябін» часто опиняється в екстремальних ситуаціях?
К: Настільки часто, наскільки ми самі того хочемо. Ми провокуємо різні часом дурнуваті, а часом дуже пікантні ситуації, щоб урізноманітнити своє існування.
- Що ви зараз (поч. 1999) на «Спати» вигадуєте?
К: Як я казав – купа різної роботи. Боюся, що не зможу назвати багато таких продуктивних людей, як ми. Факт присутності своєї власної фабрики для виготовлення музичних продуктів окрилив нас. Кожного тижня виходить 2-3 цінних твори (як наших, так і чужих).
- Всі знають про американську мрію, а яка, як на тебе, українська?
К: Українська мрія – виграти в лотерею зелену карту. А потім повернутися з американським паспортом і жити тут, тримаючи зворотній авіаквиток з відкритою датою. Якби я мав зелену карту, напевно, і я б чкурнув – хіба я не українець? Хоча мене бісять псевдопереживання українців з діаспори за долю України. Але то вже друга сторона медалі.
- Чому ти, Шура, музикант, що грає електронну музику, не маєш комп'ютера?
Ш: Нема грошей, щоб його купити.
- Чи не є ти таємним фанатом гітарної музики?
Ш: Я на гітарі погано граю. Граю на баяні. Мені більше подобається електронна музика. А стиль – індастріел. То дуже серйозна і важка музика, вона вимагає серйозної відповідальності і серйозних мозґів. Ну і останнім часом присів. . . ну не то що присів, просто група "Depeche Mode" зараз перейшла, можна сказати, з електронної на таку гітарну музику, і я слухаю новий "Depeche Mode" з великим задоволенням.
- Як ти вважаєш, що добре в комп'ютері, що погано, і що доброго і що поганого у прогресі комп'ютерних технології?
Ш: Добре те, що роблю я, а погано – те, що робить Трент Резнор («Nine Inch Nails»). «Прогрес комп'ютерних технологій» – то для мене важке поняття. Я не збираюся в нього забурюватися. Але мені дуже подобається, що зараз виростають нормальні пацани з нормальними мізками, такі, як, скажімо, ді-джей Данілкін – тобто я побачив його на студії, як він сидить за своїм комп'ютером – то просто нереально. А погано для мене особисто, що я не зовсім на сто процентів розбираюся в різних програмах, комп'ютерних іграх і всіх цих справах.
- Чи не вважаєш ти, що для того, щоб грати електронну музику, треба досконало володіти комп'ютером?
Ш: Ні, ну, щоб грати електронну музику, такого стопроцентового володіння комп'ютером не повинно бути. Необхідно просто розуміти ту музику і повністю віддавати себе їй.
- Що б ти проміняв на комп'ютер – дівчину, або, може навіть Батьківщину?
Ш: Дівчину. . . Е-е-е. . . Поганеньку – проміняв би. А Батьківщина для мене – поняття святе, як, напевно, і для всіх. Тобто я люблю Україну, вона зараз встає на ноги. Ні, не проміняв би.
- Розкажіть про запис альбому «Птахи».
К: Чисто випадково ми потрапили на студію «Нова», де приємно здивувалися, зустрівши комп'ютерну програму «Master Track Pro-5», з якою вже були знайомі. Аранжувальник студії Жан Болотов допоміг нам вникнути в усі тонкощі звукової какофонії. Виявилося все дуже легко і зручно, та й звучання нам підходило. Записували ми рівно сім ночей. Нам необхідно було вкластися у той термін, позаяк ми мали обмежену кількість грошей. Потім два дні записували вокал і три дні зводили. Цікаво, що найхітовіші речі – «Птахи», «Змучений», «Мудрий, бо німий» – вийшли швидше за все. Адже коли ми прийшли, навіть не знали, що будемо писати. Весь музичний матеріал ми накопичували з нуля. Нічого в голову не лізло, і ми почали згадувати щось зі старих речей – «L’amour attack», «Наприклад», «Плани». А за річ «То для нас» мені і зараз навіть трохи соромно, бо вона була придумана за 15 хвилин і стала нібито допискою до альбому. «Птахи» ми теж написали за 20 хвилин. Через ту пісню ми з Шурою мало не побилися. Я придумав свою партію, він – свою. І кожен з нас обстоював свою точку зору. В кінцевому підсумку лишилися обидві партії. А назва альбому вийшла якось сама собою: справа в тому, що «Птахи» – не ремікс, а єдина нова композиція. Тижні з два ми вагалися, але потім так і лишили ту назву. Якщо чесно, то за 600 доларів, що нам подарували на запис, ми могли записуватися максимум три дні. А нам дали в півтора рази більше часу. Крім того, Жан Болотов та Олег Барабаш, звукорежисери, дуже допомогли нам у освоєнні техніки. На ніч нас у студії лишали самих, що, в принципі, практикувалося вперше. Думаю, ми виправдали довіру, а вони, напевно, потім пошкодували, що не виступили продюсером того проекту. Але в той момент то був великий ризик. Навіть той меценат, який дав ті 600 баксів на запис, міг залишитися у збитку, і з випущеної тисячі компактів на даний момент могло лишитися 950. Але до середини березня продано 600 СD і чотири тисячі касет, не враховуючи піратських. Тільки у Львові роійшлося близько двох тисяч касет. Саша Скрябін якось заскочив на базар, побачив на власні очі «лівий» альбом. Він називається «На небі». З одного боку записана частина альбому «Мова Риб», з іншого – шматок «Птахів». До речі, справжні прихильники «Скрябіна» можуть порівняти підробку із оригіналом. Студія «Лева» готує до випуску альбом «Мова Риб», записаний ще у 1991-92 роках. . . Досі я не здаю собі справи, що альбом «Птахи» справді продається. Я якось з острахом подивляюся, чи беруть наші касети на розкладках. То комплекс провінціала, якого, мабуть, ніколи не позбудуся.
- Розкажіть про технічний бік запису «Птахів».
К: Для накопичування музичного матеріалу використовувався комп'ютер «Macintosh Color Classic 2», дуже добра машина. Ми його експлуатували по 12-13 годин після того, як він відпрацював цілий день, і він жодного разу не «закинув». Крім того був використаний інструмент АКАІ-МХ 1000 (міді-клавіатура), міді-інтерфейс фірми ОРСОDЕ модель «»Studio 3», модулі «Kurzweil K 2000R» i «Korg Wavestation A/D», з допомогою яких ми обробляли весь музичний матеріал. Повезло нам ще в тому плані, що на студії буквально напередодні з'явився динамічний прилад для обробки звуку та голосу «DRAWMER M 500». До речі, цей аппарат «Нова» на нас і обкатувала. Що ще цікаво, всі вокальні партії ми записували на цифровому магнітофоні ADAT Alesis, адже до того голос писали аналоговим способом. Ми вперше зіткнулися зі студією, що має такі технічні можливості та характеристики. Багато смішних музичних «примочок» вийшло через наші помилки. Тобто включали абсолютно не ту обробку, виходив абсолютно новий вид звуку, який ми потім використовували. Жан і Олег для експерименту показували пішування звуку. Деякі моменти барабанів для нас здавалися абсолютно дикими, неможливими для застосування, але ми їх залишали. В кінцевому підсумку, вже в загальній картинці альбому вони виглядали здорово. Якби вивчити ці апарати на всі 100%, з тою студією можна працювати років 50. Однимз апаратів, використаних у роботі, був ритм-модуль «Roland R8M», до якого прикладаються 11 карт зі звуковим діапазоном від народної перкусії до шумових ефектів. На кожній з них по 26 звукових семплів. Одночасно в гнізда вставляються чотири карти, що дає можливість вибрати необхідний звуковий відтінок з 78 можливих варіантів. Після цього всі відібрані варіанти запам'ятовуються на клавіатурі, і можна з ними працювати. Акцент був зроблений на TR 909, TR 808, TR 707, TR 606. При запису вокалу були використані дуже чутливі мікрофони «AKG 414», котрі здатні відбирати найм'якші нотки та відтінки. Створюється таке враження, що людина й без голосу може заспівати. В свою чергу мікрофон підключений до «Roland Rever SRV 330» i «Roland Delay SDE 330», на яих ішла обробка вокалу.
- Яка історія вашої «дружби» з живими інструментами? (1995)
К: За відгуками людей, яких я поважаю і до думки яких дослухаюся, найсерйознішим і найкласнішим лишився перший альбом – «Чуєш Біль». Вплив Сашка Скрябіна відчувається. Він змусив нас заграти Музику. Адже тоді все було наживо: барабани, клавіші, гітара, вокал. А записували шляхом накладання з допомогою бобинного магнітофону, з якого переписували на інший, після чого догравали ще партії. Мені б хотілось записати ще такий альбом з живими інструментами, а не з допомогою комп'ютера. В процесі створювання «живої» музики багато інтересних моментів, а комп'ютер тебе обмежує, створює замкнений простір, хоча допомагає копіювати партії, щоб потім не перегравати. Але живе є живе. Я не люблю, коли хтось сторонній знаходиться в момент зведення матеріалу. То момент священнодійства, коли існує особлива аура і на плівку осідають усі думки. Саме тому ми прагнемо якомога ліпше обслуговувати усі апарати, з якими зараз працюємо (1995), щоб поменше залучати сторонніх людей.
- Чи буде про що «Скрябіну» співати через п'ять років?
К: То треба п'ять років прожити і подивитися. Я не можу прогнозувати. Я не Бог.
- Чи не виникало в тебе думки: «»Скрябін» – то я»?
К: Ні, не виникає. Тобто ця думка хибна і «Скрябіна» не може бути без жодного з учасників. То на повному серйозі.
- Яким буде далі (1997) «Молотов»?
К: Буде далі, тільки трохи інакший, ніж був і буде глобальний підхід. Матеріал не буде обмежуватися електронними речами у стилі «індастріел». Туда будуть входити абсолютно різнопланові пісні, люба музика, яку ми захочемо заграти за межами «Скрябіна».
- Чи не хочеться вам пірнути назад, у затишний андеграунд?
К: Затишний? Він не був затишний. У тому то вся і справа, що то була революційна ідея, революційний андеграунд. До речі, сам Бард, що писав статтю «Назад в андеграунд», перші слюні пускав на рахунок того, що ми не є альтернативна група, кричав: «Та яка ви там альтернатива?!» Але йому на тому моменті якийсь таракан в мозґах на пеньок присів, чи він трави перекурив в Берліні. Але я не маю тим людям за зле, вони просто слабо в тому розбираються, хоча про Барда і не скажеш, шо він погано розбирається.
- Як ти думаєш, найкращі часи «Скрябіна» попереду чи позаду?
К: Я був би мазохістом, якби сказав, що вже позаду. Тоді не варто щось робити в житті. В душі надіюся, що все ж буде краще, ніж було. До цього часу ми відчували більш духовну насолду від тої музики. Матеріальної насолоди ще не було, а без матеріальної насолоди, погодься, тяжко якісь часи назвати найкращими. Хоча, якщо взяти так глобально, то в Новояворівській студії «Спати» ми не мали ані копійки і кишені, сиділи в тій студії, бігали за коржиками в кулінарію і так всі тішилися життям, що я зараз так не тішуся.
- Чи сумуєте ви за старими піснями з перших, невиданих альбомів?
К: В складі групи «Скрябін» ми написали близько 200 пісень. На наших студійних альбомах вийшло тільки 73 композиції. Звичайно, шкода, що доробок перших років діяльності залищився невідомим для широкого загалу людей. Він мав у собі шарм незайманості, незалежності від усього. Ми були в шоці від того, що самі грали. В доброму значенні того слова. І той матеріал не так уже безслідно зник. Більшість наших фанів має копії практично всіх «докиївських» пісень. Якщо б перші наші альбоми «Чуєш Біль 1989», «Технофайт 1992» і «Мова Риб 1993» (опублікована у 1997) вийшли в світ у свій час, то ситуація зараз була б кардинально інакшою. Але в який бік, я не можу спрогнозувати, і не хочу.
- Чому ви відмовлялися від релізів давно записаних пісень, не включали їх у свої альбоми?
К: У нас зараз дуже плідний період роботи у студії взагалі. А перезапис старих пісень займає досить вагомий шматок часу і нові, свіжі ідеї йдуть на «оживлення», практично, старої істоти, яка все одно приречена жити набагато менше, ніж якісна і яскрава нова. Тому, може, одну-дві старі пісні ми ще зробимо, а для решти, перепрошую, цвинтар (поч. 1998). Тих пісень, як я вже згадував, є більше 120. В ті роки, коли ми їх писали, в Україні всі артисти разом не записували стільки пісень, як ми одні (то я дав привід злим язикам попускати слюні). Чому в альбоми не включали? Альбомів би не вистачило. «Казки» довелось випускати на двох касетах. А деякі підготовані пісні так і не записались, в той час нам казали, що не практично випускати альбом з 25 пісень.
- Що робите останнім часом (1997)?
К: Всі гроші, що заробляємо, ідуть на купівлю студії. Ще у 1989 році ми хотіли мати щось своє. Принаймі усе, що ми знаємо по Києву, нас не влаштовує, бо на тих студіях ми не маємо змоги продиктувати свій напрямок. Не хочемо нав'язувати нікому своє, на це іде багато часу і нервів. Тому краще зібратися і зробити власну студію. Хочемо своєї тиші на своїй студії. Вона називатиметься «Спати». Усі наші вже записані пісні аранжовані власне нами, навіть Жан Болотов на студії «Нова» брав участь у записі лише як порадник. Тексти пишемо разом – я і Ростік, і те, що пишу я, Ростіку доводиться редаґувати, і разом виходить щось не дуже зле.
- Що повинно статися, щоб ти плюнув на все і залишив музику?
К: Ти трохи заскладно запитав – «плюнув на все» і «залишив музику» – то різні речі. На все я ніколи не плюну. А музику залишу, коли відчую, що не можу робити нічого цікавого. Поки що нема підстав думати про такий момент – на світі є дуже багато речей, про які варто написати і не раз.
- Як би ти коротко схарактеризував кожен з альбомів «Скрябіна»?
К: «Мова Риб» – дуже просто. Але смачно! Але дуже просто. Але смачно. . . «Птахи» – ми захворіли на техно. Слава Богу – не надовго. «Казки» – повернення в старі пенати. Давайте грати просто. «Танець Пінгвіна» – пора вже гроші заробляти. От і заробили. . . «Хробак»: Будьте обережні, хлопці та дівчата, Хробак уже повзе!

ЗМІСТ:

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

ПРО ЖИТТЯ. . .

КАЗКИ

ТАНЕЦЬ ПІНГВІНА

ХРОБАК

ФАНИ

ЗЕЛЕНІ

НОВОЯВОРІВСЬК, ЗАХІДНА УКРАЇНА

СПАТИ. КИЇВ

ПОП, ШОУ-БІЗНЕС, ХІТ-ПАРАДИ, НАГОРОДЖЕННЯ, концерт

«СКРЯБІН»: МУЗИКА, ТВОРЧіСТЬ, СУВОРІ БУДНІ

ФІЛОСОФІЯ, ТЕКСТИ, МРІЇ СУТНІСТЬ МУЗИКИ ТА ІНШЕ

ПАНК

МАШИНИ

ВІДПОЧИНОК, ПОДОРОЖІ

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

ПРО ЖИТТЯ. . .

ЗЕЛЕНІ

ТАНЕЦЬ ПІНГВІНА

ХРОБАК

ФАНИ

НОВОЯВОРІВСЬК, ЗАХІДНА УКРАЇНА

СПАТИ. КИЇВ

КАЗКИ

ПОП, ШОУ-БІЗНЕС, ХІТ-ПАРАДИ, НАГОРОДЖЕННЯ, концерт

МАШИНИ

ВІДПОЧИНОК, ПОДОРОЖІ

ПАНК

ФІЛОСОФІЯ, ТЕКСТИ МРІЇ СУТНІСТЬ МУЗИКИ ТА ІНШЕ

«СКРЯБІН»: МУЗИКА, ТВОРЧіСТЬ, СУВОРІ БУДНІ