"Новий Рок-н-рол", Персональний Топ 10.
Я ніколи не задумувався над тим, скільки плит прослухав за своє життя. Імовірно, вийде цифра з шістьмома нулями. Але, отримавши завдання вибрати з них десять, я без труднощів складу цей список, бо він постійно гудить в моїй голові, як генератор життя.
1979 рік. Мені було 10 років. Мама купилу плиту "Збірник Зарубіжної Естради". І до сих пір не можу забути, як я в перший раз в житті почув бітловську "LADY MADONNA". Я усвідомлював, що її виконують BEATLES -- по-моєму, я прочитав назву на конверті значно пізніше. Мене вразило інше -- настільки простою здавалася музика, настільки ж сильно вона вставляла. Я брав у руки материні спиці і працював на ударних, використовуючи замість барабанів подушки. Я зробив електрогітару з фанери, розмалював її як треба, і валив на ній. Я, слава Богу, на той час розмовляв трохи англійською, але мене бісило, що я зовсім не розумів тексту. І я "підгонював" слова на свій лад, аби співати разом з Бітлз.
То виглядало приблизно так :
BEATLES: Lady Madonna Children at your feet
Моя версія: Лідібедона Чюленайчоуфі
І так далі. Зіграв цю мелодію на своєму піаніно, я відчув такий підйом духу, що почав придумувати мелодії сам. Я переконався в тому, що кожен може придумати щось таке, що зрозуміють тисячі, міліони людей. І це досить не важко технічно -- треба тільки вкласти душу й мізки.
Наступний шок у мене був від збірника, правда, болгарського (DICSCO6) -- зустріч з електронною танцювальною музикою. Мені було 12 років, але я ніколи не відвідував дискотек і танців, я сидів вдома і затирав свої платівки. Правда, в той час мої другани бігали один до одного і діставали дефіцитні у той час SWEET, SLADE, PROCOL HARUM, PURPLE, ZEPPELIN. Та доля хотіла, аби не ця музика посіла головне місце в моєму житті, хоча кількома роками по тому я вже записував собі окремі пісні з альбомів "динозаврів". Та повернемося до "№2". Вся платівка слухалася на одному диханні, а останнім номером були BONEY M з піснею GOTTA GO HOME. В мене мурашки бігали по шкірі 100, 200 разів підряд, поки я її слухав. Було ще одне відчуття шаманських "чорних" ритмів -- AFRIC SIMONE. Та воно минуло за пару тижнів, а GOTTA з*їдала мене повністю. На уроці англійської мови я писав твір на вільну тему: MY FAVORITE MUSIC BAND -- і отримав за нього "2", хоча помилок там не було ... Ця подія ще більше підігріла мене. Хотілося слухати щось нове. Як і всі люди в 11-12 років я був злий на весь світ і нестриманий у діях. Організм вимагав свіжого повітря, але якийсь дурний комплекс заважав мені рухатися уперед.
№3 стали Стів Міллер Бенд -- пісня АБРАКАДАБРА. Я почув її по польскому радіо на довгих хвилях випадково, знаходячись у парку. Потім цілий місяць не міг спіймати знову, бісився і страждав, поки не знайшов у знайомого гнучку платівку з чеського журналу. Я її просто вкрав, і за тиждень затер до дір. Не можу пояснити, чому вона мене так присадила, та я просто втратив голову. Я продовжував слухати тріскучі ДХ з надією спіймати щось класне. І тут у школі мене підставляє кращий друг. То був удар. Я просто не хотів жити в одному місті з людиною, що насрала на нашу дружбу.
Батьки розуміли мене -- і ми переїхали до пресловутого зара Новояворівська. Зразу поставили антенну на польске TV, а через тиждень я купив тюнер. На УКХ вдень пускали по 15-20 плит цілком. І почалося. Поляки були одною музичною лавиною, котра мене понесла з такою швидкістю, що зупинитися було неможливо. Я не буду виділяти якусь окрему платівку -- то було б нереально. На протязі 6-7 років кожного дня я слухав нову платівку. І, що важливо, розумів всі тексти. Прості і зрозумілі тексти падали на землю правдою, в них не було брехні. То було гівно, але то було твоє життя. І так назавжди зо мною лишилися LADY PUNK, PERFECT, BAJM, REPUBLIKA, DAAB, DEZERTER, LECH JANERKA і море інших польских груп, котрі сформували мій характер остаточно.
І тут почалася сама цікава смуга. Гостра і жорстка , під назвою HARDCORE PUNK. Ввімкнувши якось ввечері 3-тю програму польского радіо, я почув, як спікер виголошує американську групу EXPLOITED. Щось змусило мене ввімкнути магнітофон. Можливо, назви пісень, котрі розривалися у моєму бунтуючому мізку , наче динаміт: BILIEVE IN ANARCHY, ARMY LIFE, DEAD CITIES. Так вийшло, що кнопка магнітофону ввімкнула в мені нового чувака -- самостійного, дикого, якому усе пофіг. Я танцював під POGO 45 хвилин. Мені було байдуже, що сусіди били по батареях. Я почув те, що хтів почути вже давно. Під цю музику кричиш і стрибаєш, викидаєш на-гора увесь шлак. EXPLOITED стали моєю візиткою. Я почав ходити на дискотеки і запускати там панків. І -- диво! Зі мною танцював увесь зал. Панк став фундаментом, але я відчував, що має бути щось зверху. І сталося. Завдяки тому ж радіо я потрапив у країну New Romantic. Більше всього мене вразило те, що всі гранди цього напрямку починали з панку: NICK KERSHAW, ULTRAVOX, LIMAHL, MARK ALMOND. Я вибрав альбом, котрий був для мене першим -- HOWARD JONES. Недавно я знайшов його в берлінськім WOM і без сумніві віддав за нього всі наявні на той час гроші. Це було фантастично -- всі пісні -- хіти, жодна не схожа на іншу. Аранжировки такі, що просто опускаються руки робити щось своє. Вокал -- пік Коммунізму. Коротше, HOWARD JONES забив свій великий цвях у мою душу. Вже шостий. Інформації по радіо було настільки багато, що я записував її на бобіни в моно, до того ж, на 9-ту швидкість. На бобину влазило 6 годин музики -- в такому форматі в мене досі зберігся альбом ALL WHITE американської команди DIE KREUZEN. То була пікова точка в панку, після якої мене вже неможливо було чимось здивувати в цьому плані. Якщо прибрати вокал і послухати інструментал, то DIE KREUZEN нагадували рафіновану рок-н-рольну команду. А з вокалом то була найбільш гостра рок-н-рольна група в світі. Я й сьогодні слухаю її з тої самої бобіни, і ефект подвоюється. Кожен раз чуєш нові прийоми, нові рифи. Наче дивишся хорори Брайана Клеменса, в яких не знаєш, від чого тобі страшно.
Після DIE KREUZEN ми пішли ло підвалу, і організували панкову РЕАНІМАЦІЮ -- сьома сходинка .А моїй підсвідомості захотілося послухати когось, хто б зіграв все разом -- і New Romantic і панк -- все, що примушувало моє тіло звиватися у корчах.
І ... сталося. №8 KILLING JOKE. Їх крутили дуже рідко. Я весь 1984 рік слухав одну пісню і не знав назви групи, а коли послухав всю плиту, то зрозумів, що я плавав у кастрюлі, де виварювали старі кальсони, а всім казав, що то море. Їх холод, печаль і мрак вибили мене з колеї. Якби в мене були гроші, я почав би колотися. Але їх у мене не було і я почав вигадувати собі сумні історії любові, котрі потім втілював в життя. Досі не дістав цьої плити на компакті. Але думаю, дістану.
DEPECHE MODE я слухав вже давно. В*їзжав сильно, але не до фанатизму. Але вийшов Violator, і я з*їв свої щузи. Я не пам*ятаю плити, яку я б прослухав стільки разів. Конкретні мелодії викликали сьози на очах. А в 22 роки сльози то аби шизофренія або меломанія. У мене було , зашвидше, друге. Я радів, як пес, коли з*явилися ремікси PERSONAL JESUS. Я ледь не полисів, коли прочитав тексти на вставці. То були вже не екологічні декларації (як на LANDSCAPE IA CRYING), а "завернуті" історії від яких морозило пальці. Після DEPECHE я вже знав, що ніхто нічого нового мені не покаже. Але останньою сходинкою стали THE CURE. Вони були як книжка. Я почав читати її ще з часів PORNOGRAPHI. Через силу, з рідкими повторами. Потім були речі більш зрозумілі, але я зрозумів: що б вони не робили, нове буде зверху. Такі прості і такі складні кліпи. Той випадок, коли вигляда просто, а коштує дорого. LOVE SONG -- це мій гімн. І найбільша моя мрія в житті -- аби я міг сам сказати про то РОБЕРТУ СМІТУ.