Make your own free website on Tripod.com

“Еутерпа” - Колискова моєї музи


Світлана Литвиненко, Дніпропетровськ

Нам пощастило жити за історичних часів. Саме за нас люди поховають страшне як смерть поняття “народна творчість”. Як анахронізм і штампований оксиморон. Пафос пафосом, але автентика зі смертю останньої бабусі (з тих, кому ще років п’ять-сім лишилося) в межах східних країв остаточно стане скарбом романтичної молоді та розгублених істориків. А що ж до творчості взагалі, то й тим пощастить не кожному...
Хоча гнобили нас до цих пір – не дай, Боже, нікому. І відки вона та творчість бралася?...Всьо Божим промислом...Тож про те, звідки береться і де дівається творчість, сьогодні поговоримо ми з фахівцем питань народження (див. КузьмА) і натхнення (listen to “Скрябін”, “Еутерпа”) народних творців Ольгою Михайлівною Кузьменко.

- Я вчителька музичної школи, і Андрій фактично на музиці виріс. То, що колись слухали всі – Boney M, ABBA – то все в хаті крутилося. Він був заслуханий цим, української естради він майже не знав. Ми жили тут при границі, і, звичайно, Польща була близько, тоді слухалося ту Польщу і звідти йшла вся прогресивна музика як така, і вся популярна – то Андрій слухав всякої. Ті молодіжні групи він створював, ще бувши в школі в 9-ому класі на тих всіх примітивних іоніках. Я чомусь хотіла, щоб він вчився в музичній школі, але знаєте, в школі діти завжди працюють під якимось примусом. А особливо то стосується фортепіано – великий нотний багаж, їм треба багато запам’ятовувати...Тож вирішили, що дорогою класичної музики він не піде, ну, мовляв, шо, давай, Андрійку, спробуй медицини. Колись батько його з того починав, але поволі перейшов на інженерну освіту... Андрій - хлопець такий чулий, завжди жаліє, коли що трапиться...І я думала, що йому було б непогано на тому шляху. Коли я зараз слухаю ті всі тексти, я думаю: “Як це все в людину можна було б назад заштовхнути?!” Свою дорогу він виборов. -Як “Еутерпа” виникла? Був фольклорний ансамбль, починався він за тих часів, коли можна було тільки дитячих співаночок співати абощо. А я починала з того, що тут по селах Яворівщини вибирала ті “неходжені стежки”. Ті фольклорні речі – вони ж тоді просто виписувалися, клалися в талмуди і так там і лежали. В музучилищі ми мали фольклор факультативною дисципліною, пару годин, не більше, і фольклор ми чули там різний. Давали нам, наприклад, східний фольклор, який мені важко сприймати – на заході співається напівзакритим ротом, то є субтельний спів, а там де степи, співають широко, то дуже складно. Мені здається, коли співаєш тихо, воно має набагато більший вплив... Автентичний спів, особливо галицький, іде поміж ноти, його не відтвориш на клавішах ніяк. Молодь то не слухає – бо то бабця співає, той діалект вже незрозумілий, молоді далекий, то багато дечого не сприймалося. У мене була мета – то віднайти і взяти. І я пішла кращим шляхом (ще багато дечого Львівська консерваторія направила): ми все записували на магнітофон, і молоді дівчата повторювали все так, як ті баби співають, молодими своїми голосами – таке враження було, мовби з надр століть він іде, той спів!!! А там такого було наспівано... В Бунові жінка не знала, що мікрофона можна вимкнути, і дві години співала без упину, майже не дитонуючи. Це було щось надзвичайне.
У мене була група, їх спочатку було шістдесят двоє – з шестирічних і до дівчаток восьмого класу. Ми зробили таку річ, як “Весільне зачинання в четвер”. Співали в домі молодої, відтворювали все до дрібниць. Був такий час, коли ми за один рік дали тридцять два концерти. Хвиля така була відродження...Коли з тим ми потрапили на II фольклорний фестиваль в Хмельницький, то вже група була мала, бо фінансово неможливо було інакше.
То був той матеріал, що його зараз зробила “Еутерпа”. Він виконувався без супроводу, тобто ми все зробили так, як мало бути тоді, не викинули ані слова, ані інтонації, нічого не замазували – як на фресці. Це були виключно складні речі. Аби я сама заспівала, треба було ту музику чути десь із півроку. Вже і Андрій її слухав, і чоловік її слухав, а я співаю і співаю. Так само і діти її вчили в школі, не було такого, щоб я їх за журналом відзначала, оцінки ставила... Просто вони в тому всьому виросли.
На тому фестивалі нам дуже здивувалися, ми одержали першу премію разом із київською музичною школою, а тоді одразу поїхали до Києва, на показові виступи. І там та “Еутерпа” звучала. Я відійшла від школи на другий рік, і воно в мені сиділо, і жило, і в Андрієві теж. До мене приходили дві вчительки, і я їх якось дві взяла і поїхала до Андрія, записала. Ми записали вісім речей, а вони робили з того три, той матеріал лежав у них півроку, вони над тим думали, і згодом, вже потому вона з’явилася. Дві - “Я садойком походжаю” та “Марисуня” – це яворівські, а “Колискова” – бойківська, із Старосамбірщини, з Тисовиці. “Колискова” - це щось таке, що можна включити, коли на тебе все давить, тисне – зовсім в інший світ потрапляєш...
Ці пісні, як кажуть, просто приречені бути хітами. Їх співатимуть десятки поколінь українських індіанців своїм малим на свята, коли вони матимуть будні...
Андрій і до своєї дитини такий добрий. Як ідуть з Підлужним десь, той побачить якусь штуку дитячу гарну, та все до Андрія: ”О, це для Басі!” Андрій: ”Диви, точно”, так все в хату тягнуть. Вся хата - для малої. Як у мене батько був. То такий батько порадник, і друг – є такі...Невипадково ж воно таке пишеться...
Коли Андрій вже збирався їхати до Канади, я мала написати невеличкого такого анонсика, слухала і зрозуміла, що він по тій новій канві пише всю ту автентику абсолютно нерушеною, своїми засобами хоче показати це своєму поколінню.
...а тоді Бог пошле їм Лисенка (сина якось вже шкода...), він про те все подбає і сумлінно занотує, обробить його, зведе – і кине знову своєму майбутньому маску Еутерпи під ноги. Тоді ми з ним і зустрінемось.

printed 19/01/2001