– Я бачила не один твій концерт, бачила, як ти спілкувався з публікою, і думаю (ти мені вибач мою сентиментальність), що основна твоя риса – доброта. Як тобі вдається тримати в собі цей позитив?
– Я ціле життя думав, що я негативний чувак. Чесно кажучи, ніколи не думав, що з мене якийсь позитив виходить. Я все життя думав, що я в людях злість розпалюю, але таку добру злість. Мої тексти за великим рахунком – всі злі. Ми приготували матеріал на нову плиту, а потім сіли з Шурою, подивилися – там тексти нереально злі. “Китайські чіпси” – якісь самі назви дуже злі, така соціологія пре. Я, чесно кажучи, не сказав би, що тут щось добре. І мене той факт дуже пригнітив. Ще в Новояворівську ми наслухалися доброго музону, стали писати якусь добру романтичну музику, а пройшли роки – і воно перетворилося на дуже зле таке. І ми відмовилися від тих злих пісень, просто їх в шухляду сховали. Може, колись покажемо, скажемо: був такий злий період, і ми хотіли відреагувати на те, що відбувається.
– Може, середовище так вплинуло?
– Я не знаю, я над тими питаннями ніколи не задумувався, і то, певно, був мінус. В першу чергу, може, навіть шоу-бізнесовий мінус. Тому що можна було підходити до того з інакшого боку і возитися не на “Фіаті”, а на якійсь інакшій машині. Але, видно, екзистенція не така, і не розходилося, на якій машині возитися – лиш би возитися. І суспільство, сама розумієш, не дає якоїсь доброї енергії. Навіть коли приїжджаю до Львова: мої земляки бачили, що я з Барбарою ледве не бився, бо я побачив, що з ним відбуваються якісь такі зміни – з Міськом Барбарою, який для мене ціле життя був чи не єдиним факелом в тому всьому, що робилося. Тобто зміни якісь відбуваються, але я їх не аналізую – певно, в тому біда. Чесно кажучи, відчуваю дуже велику відповідальність. У мене таке відчуття, що я наробив дуже багато помилок: і в тих текстах, і в тому всьому. Мені здається, що вони тих молодих людей, які дуже серйозно все сприймали, заводять в якийсь коридор, який веде в нікуди. А з другого боку – є надія, що вони сприймають все-таки через свою призму і з того коридору проламають якесь вікно. Тобто в мене навіть не двояке, а трояке і четверояке ставлення до того всього, що ми робимо. – Може, якісь хлоп’ята на Сході “страшно веселий” можуть потрактувати цілком по-інакшому.
– Вони і трактують зовсім по-інакшому, в них ментальність зовсім інакша. З “Танцю пінгвіна” єдині слова, які вони розуміють, – “коли я ходжу по місті, мене нервують люди”. Але одну половину нервує та половина, а другу – протилежна.
– А тебе нервують люди?
– Ну, та половина дуже нервує.
– А як з тим боротися?
– Принаймні розказати про то все. Я не є командос, я не маю кулемета і я не знаю, як тому зарадити. Напевно, можна було би висадити якийсь десант і повбивати 20 чи 50 з тих, хто тебе нервує. Але це не вихід.
– До речі, про десант. Я знаю, що “Скрябін” брав участь у військових музичних акціях.
– Просто я служив у войску і знаю, який то тяжкий час для солдатів. Хлопець має відслужити в армії, але він знає, що його однокласники, яких мама з татом “відмазали”, заробляють гроші, відкривають фірми в той час, як він служить в армії. Чувакам реально є дуже тяжко. Я служив в армії в Росії – в Калініні, як він тоді називався (зараз Твер). Пам’ятаю, як біг через Волгу, а за мною бігло двадцять місцевих чуваків з патиками – бо побачили, що солдат вибіг, треба було набити. А я через Волгу біг на концерт – якийсь там Кузьмін з “Динаміком” приїжджав чи хтось інший. Солдатам реально хочеться, щоб до них хтось приїхав – до них ніхто не приїжджає, бо їх однозначно трактують всі як лохів: о, не відмазався від войска – значить лох! І мені, чесно кажучи, дуже шкода, що таке до них ставлення, тим більше, що армія є така обороноспроможна. Нехай та ракета 68-го року випуску, але вона реально пів-Америки знести може. То є дуже велика відповідальність, і я маю велику радість заїхати в войско і з хлопцями поспілкуватися час від часу.
– А хлопці з того, певно, страшенно тішаться?
– Тішаться, так, в них віддача просто дика. Як дали нам ракету запустити – то можеш собі уявити.
– Та ти що?..
– Так, дали, але Бровари — то не моя справа (сміється — М.С.).
– А як ти відбиваєшся від фанів, особливо жіночого роду?
– Спокій просто нереальний. Нема такого – не знаю, воно само якось з часом склалося, є просто розумні люди, які толерантно до того всього ставляться. А такі, що кидаються на шию, – то не наша публіка. Тим більше, я не вважаю, що “Скрябін” – то є масова культура. То є культура такого собі підземелля, просто того підземелля є досить багато. І таких груп було купа, я на таку групу їздив до Польщі – на The Cure. Тобто 8 тисяч, які приїхали на The Cure, для Польщі є так само небагато, то є так само підземелля, тільки в них воно висвітлювалося краще, а в нас гірше.
– Період, коли ви були на гребені слави, – то був “Танець пінгвіна”, після того вас ніде не можна було почути і побачити. То залежало від того, що ви просто пішли в підпілля, чи наші мас-медіа якось вас обминали увагою?
– Ніхто того спеціально не робив. У мене, по-перше, були проблеми в сім’ї, я сам в тому винний, я наробив купу дурниць – то був перший ніби такий резон. А з другого боку – не можна бути постійно на виду. Ми тоді якраз писали ті злі пісні. Але були певні того, що ті злі пісні не можна викидати на люди. Можна було би піти, пошукати якогось спонсора, зняти кліп – але воно би було негативним. І люди би заразилися якимсь таким вірусом і стали би той вірус розносити. І якась добра сила спинила, взяла за руку і сказала: Кузьма, чекай, спочатку сам послухай і подумай, чи то треба. Наразі останній місяць в студії зачало щось виходити такого плану, як десять років тому. Але однаково маємо переконання, що такої музики, як ми тоді писали, вже не буде. Файне інтерв’ю Скрипка дав: він сказав, що якби не позаписував свої репетиції п’ятнадцятирічної давності на касету, то в нього не було би зараз хітових пісень. В нас так само, і ми думаємо, що якось повернемося до тих пісень, бо який інакше був смисл їх писати, якщо їх практично ніхто не знає?
– А існують якісь адепти вашої творчості?
– Дуже багато є молодих людей, які зорганізовують собі групи і грають дуже класну музику. Я ось зараз сиджу і думаю: йолки, як я хтів таку музику грати, як був малий! І десь в душі я надіюся, що там є якась тисячна частинка нашого впливу. Тобто скрябіноманії не буде, бо така група – то карбід, який впав у воду і наробив там бульки. Хтось взяв собі кусочок, відвіз в сусідній регіон – прижилося чи не прижилося, але то не була культура для широкого загалу. І я надіюся, що все-таки Західної України вистачить на то, щоби тут якісь люди послухали то, що ми намагалися їм донести через себе. Надіюся, що в нас була не одна дитина. Бо коли з двох боків одна дитина – то популяція вимирає. Маю надію, що в нас тих дітей трохи більше було.
– Слухай, а чого ти не співаєш сам у “Партизанських піснях”?
– Справа в тому, що Чубай є особа дуже сильна, а по-друге – я пробував йому підспівати, але в мене не виходило. Він якось дуже щиро це робив – очі закриває, руки складає – він дуже щиро тим переймався, і я, чесно кажучи, не хтів той настрій порушувати. Мої функції зводилися до того, що я просто там був як збирач того всього докупи. Коли ми писали ще Різдвяний альбом, то Чубай сказав: нарешті “скряби” навчаться колядувати. Я просто порівняв ту кількість коляд, які я пам’ятав, і ту кількість, яку він знав, – все-таки він знав набагато більше. І в партизанських піснях той масштаб був ще набагато більший. Мені просто не випадало пертися туди з якоюсь своєю ініціативою. Я тішився з того, що я в тому взагалі участь беру.
– А як тобі ідея львівської міської ради про мораторій на російськомовні пісні?
– То від людей залежить. В людей, які без тих пісень жити не можуть, мораторій може викликати якийсь нездоровий інтерес – і тут почнеться: якісь заворухи і так далі. Багато чого залежить від мас-медій – від радіо, телебачення, котрі то всьо пропагують. Наприклад, 80% пісень на “Радіо Люкс” (я суджу з того, наскільки сам його слухаю, я не слухаю “Радіо Люкс” цілодобово) – типу “Оттован” і 20% – українських. Тобто дуже малий процент українськості, хоча вони й дотримуються такого правила – не пускати російські пісні. Але то не є вихід. Їх ніхто не слухає через те, що нецікава музика в загалі йде. “Львівська хвиля” – та сама історія. Можна зробити популярною взагалі будь-яку музику, – то є дуже грубо, але то є правда. Так само, як росіяни зробили колись свою музику мегапопулярною, так само тут можна зробити взагалі нереально неталановиту музику популярною. А тим більше, що в Україні є стільки талановитої музики. І не пускати у Львові львівські групи – то є просто злочин. Я на місці “Радіо Люкс” ту ситуацію би переламав.
– А яке твоє улюблене радіо?
– Я не маю улюбленого радіо, на жаль. Я не буду казати, що моє улюблене радіо – поляки, тому що віднедавна став націоналістом. Я дуже поважаю поляків як народ, я вчився на їхній музиці, мені були зрозумілі їхні тексти, я багато звідти взяв. Я маю купу польських плит – певно, більше, ніж всіх інших докупи взятих. Але я не слухаю принципово зараз їхнє радіо – так само, як не слухаю наше. Бо в Києві його просто неможливо слухати – воно все російськомовне. А львівське слухати просто нецікаво.
– А як київські мас-медіа, які є практично всі російськомовні, ставляться до вас як виразно української групи?
– Так само, як українці. Так само, як Винничук, який слухав “Наше Різдво” тільки для того, щоб знайти там якусь помилку в тексті. Так само, як серед українців є половина нормальних, а половина “типу об’єктивна”, так само і серед росіян. Тобто є люди, які вважають себе українцями і які мають комплекс від того, що вони не розмовляють українською мовою. Мені то, звичайно, не зрозуміло – як можна жити ціле життя на Україні і не навчитися по-українськи розмовляти, але десь я маю до них симпатію. Тобто, за великим рахунком, все залежить не від нації, а від конкретної людини.
– А як ти рятуєшся від депресій?
– А я їх не маю. В мене остання депресія була, коли я мав проблеми в сім’ї. Після того я зрозумів: я щаслива людина — я маю сім’ю, я маю малу, я маю свою хату, басейн, де рибки плавають, маю ровер, на ровері їжджу з малою... – То ти справжній новий українець!
– Ні, я просто справжній, щасливий чувак.
– Бачиш, а ти ще кажеш, що від тебе не йде позитив.
– Ну, нарешті пішов!
Розмовляла Мар’яна САВКА