ІНТЕРВ'Ю В ПРОГРАМІ «СВІТ-НОВА» (початок 1999 р)

Занотувала Оленка (м. Хмельницький)


К: Треба в камеру дивитись чи на тебе?
- В камеру. Це творчий епізод, це не якась кардинальна втеча у свій недоторканий світ, як то є в романтизмі, власне, й було завжди?
К: Та, тобто втеча не до кінця, тому й називається new, бо то нова форма його. Хоча зараз то не можна назвати новою формою, та як вже після нью-романтика розвилося дуже багато течій і техно-музики, і індустріальної музики, які так само взяли початок в нью-романтику. Ну, але та як стиль, він залишився зі своєю власною назвою до сих пір. То є музика, де грають роль образи, там не має бути конкретників. От в нашій, власне, творчості є дуже багато пісень, в яких є досить конкреті персонажі. Наприклад, пісня «Коралі – То я їду додому. . .» – то є абсолютно автобіографічна пісня. Або «Секс - то є море з людей» – так само переказ якихось подій. Власне, текстом то не відноситься до нью-романтика. В своїй основі то є музика чистих образів, тобто ні одної конкретної речі там не може бути ані в тексті, ані в музиці, то всьо має бути уява. І, наприклад, таке питання «шо ви розуміли під трим, як писали той текст?» є недоречним для людей, які грають ту музику.
- А на твою думку, є такі ідеально-романтичні стосунки – вони є природнішими в сенсі якоїсь перспективності майбуття? Той мертвий екскаватор новояворівський, він все ж заробив кошти на інші такі 3 чи 4, які зараз десь працюють просто.
К: То є та сама образність. Та пустеля зараз працює хіба в тому, щоб її купив, як павільйон для зйомок, Стівен Спілберг і якось застосував.
- Але ж є пустеля розкопана, а є десь серед нас тут. . .
К: То власне, і є то, про шо я говорив. То так само є образність. Той екскаватор розкопав пустелю всередині людей, які навіть працювали на тому екскаваторі.
- Тобто ти схильний до такої зони комфорту, тобі потрібен спокій.
К: Та, я собі завжди намагаюся створити комфорт навколо себе, і навіть комфорт навколо своїх колєґів, шоби вони почувалися в дуже комфортній зоні, шоби я почувався комфортно біля них.
- А чи не є комфорт кінцем розвитку?
К: Як для кого. Я, наприклад, пережив досить недавно ряд дуже страшних подій в особистому житті, і після того я зрозумів, що такі дрібні дискомфорти, вони практично як мікроби є, і на них просто не треба звертати увагу. Я вмію цінити той комфорт, який я собі створив. Тобто після тої біди, що була зі мною, я знаю, шо я ніколи не буду схилятися до якихось ницих справ, до низьких. Я маю аналіз вже тих подій. Я просто знаю, чим то закінчується – страшним розломом всередині, тоді людина просто падає на дно. А я не хочу впасти.
- Чи не є той розлам просто поступом якимось? Ти не хочеш впасти на дно, але перетворюєшся на пустелю.
К: Файне питання. Він може бути поступом в людини молодої, якій 18 років, яка ще відчуває в собі силу боротися з тим всім, яка знає, що то не останній розлом. А коли людині 30-40 років, вона вже, напевно, може мати відчуття, що той розлом останній. (Підходить Ростік)
Р: Ми як машини!
К: Чувак, ти не вник в питання, у нас дуже цікава розмова.
Р: Sorry.
К: Перше, якщо можна так сказати, завжання тої пісні – то ми хотіли віддати честь власне тим людям, на музиці яких ми вчилися. Тим же «Депешам», тим же «Крафтверкам». Тобто вона не має і не несе якогось глибочезного змісту, шо уявляй себе, як машина. Ми як машини. Я уявляю себе, як машина, я відчуваю своїх колєґів, як машини. І ми про себе написали, то є в першу чергу пісня про нас.
Р: А машини, як ми.
К: Та, а машини, як ми.